«Слово о полку Ігоревім» – велична пам'ятка генію нашого народу

Автор «Слова про Ігорів похід» був великим українським патріотом

Іван Огієнко

Вчені стверджують, що «Слово…» – це пам’ятка українського духу, а не російського, білоруського, а потім українського, тобто, – всього давньоруського світу. Це відтоді, як цариця Катерина ліквідувала гетьманство в Україні, почало нищитись усе українське. В першу чергу нищились стародруки, аби в свідомості нащадків закріпити верховенство імператорського духу. І в часи тоталітарного режиму правда про «Слово…» на догоду ідеологам перекручувалася.

Українські вчені-літературознавці доводять, що автор «Слова…» – українець, людина книжна, можливо, учасник Ігоревого походу. Проте автор так і залишився невідомим. Суперечливими є погляди і на жанр «Слова…». Сам невідомий автор визначав жанр свого твору по-різному: «слово», «піснь», «повість», «трудные повісті», «старые словесы». Та навіть російські дослідники твору, наприклад, В. Бєлінський, не могли заперечувати подібність «Слова…» до українських народних дум. І дарма шукати в ньому зв’язків з російськими билинами. Про це стверджували М. Драгоманов, П. Куліш, О. Потебня, Ф. Колесса та ін. Так, у думах рима найчастіше дієслівна. Такою вона є і в «Слові…»:

Той Олег мечем крамолу коваше,

И стрелы по земли сияше…

І далі:

Уже нам своих милых лад ни мыслию смыслити,

Ни думою сдумати,

Ни очима съгладати…

Отже, форми дієслів українські (на -ти), а не російські (на -ть). «Слово…» написане віршованими розмірами дум. Воно нагадує голосіння, має речитативну форму. Цей речитатив то співучий, то декламаційний, то переходить у прозову розповідь. Можливо, «Слово…» співалося, як думи. Піснетворці виконували свої пісні під акомпанемент бандури, гуслів, ліри, кобзи.

Спробуємо подивитися на «Слово…» крізь призму української мови, поезії і українського світосприймання. На початку ХХ ст. Іван Франко зазначав: «… мова «Слова…» має у собі ще одну важну признаку – вказує на українство …автора, на його повне володіння тодішньою українською мовою…».

У «Слові…» вжито лексичні українізми: вельми, година, жалощі, могутній, туга, хула… Помітні також фонетичні та морфологічні ознаки української мови: готови, повити, взліліяни. Кличний відмінок притаманний українській мові, а не російській: княже, Давиде, Осмомисле Ярославе, господине, Романе і т. под.

Поетична мова «Слова…» надзвичайно подібна до мови української народної поезії. Порівняймо. У «Слові…»: «Не буря соколы занесе чрезъ поля широкая»; «галици стады біжать к Дону великому». У народній пісні:

То не чорная хмара наступає,

То синє море да й розігралось…

Ой, то ж не хмара, то орда іде.

Епітети «Слова…» нагадують постійні епітети у народних піснях: чисте поле, синє море, ясне сонце, чорна земля, бистра ріка, студена роса, сірий вовк, острий меч.

Плач Ярославни можна порівняти з українським замовлянням дівчини, що просить у Сонця для себе краси.

Чимало уривків «Слова…», за твердженням багатьох дослідників, вважаються віршами Бояна. На Київщині знаходиться земля Бояна, а само ім’я «Боян» дає можливість відчути глибину віків, якусь таємницю наших пращурів. Вони мали своїх співців Боянів. Один з них, очевидно, оспівав похід Ігоря. Існує думка, що поема була переспівана в ХІІ столітті. Тоді це не вважалося плагіатом.

Є у «Слові…» язичницький сон Святослава. Символіка сновидінь у свій час викорінювалася з літописів, та у цьому творі вона уціліла. Цей рідкісний прийом з давньої української літератури дійшов аж до нас.

Автор «Слова…» – людина великої ерудиції, глибокої національної ментальності, переробляючи поему Бояна, і не підозрював, що рятує від забуття ім’я свого талановитого попередника – великого генія нашого українського народу.

Романтичний ідеал національного визволення і свободи в ранній ліриці Павла Тичини

… В людях жити буду.

П. Тичина

У другому десятиріччі двадцятого століття один за одним у небуття йшли А. Тесленко, М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко, І. Нечуй-Левицький. На Західній Україні під тягарем криваво-воєнних подій майже замовкли О. Кобилянська, В. Стефаник. Було сумно і тяжко. Та розвалилися російська царська й австрійська цісарська імперії і заповідалося на волю Україні.

У тій порі і появилася перша збірка Павла Тичини «Сонячні кларнети». Так писав тільки Тичина: «Гаї шумлять», «Арфами, арфами», «О, панно Інно», «А я у гай ходила», «Хор лісових дзвіночків», «Скорбна мати». Така поезія – золотий фонд української літератури.

Юний поет захоплюється красою і музикою світу. Та він одночасно скорботний, бо світ такий буває нещасний. «Чорний птах з поля бою прилетів. Кряче. У золотому гомоні

над Києвом, над всією Вкраїною – кряче» («Золотий гомін»). Але життя не безнадійне. Звучить патріотичний афоризм: «Не сумуйте, смерті той не знає, хто за Вкраїну помирає!» («Війна»).

У «Сонячні кларнети» поет включив 44 найкращі свої твори. Їх поділяють на три тематичні групи; лірика з пейзажними і любовними мотивами; вірші про народне горе, принесене першою світовою війною; Україна і революція.

У творах про Україну Павло Тичина передовсім виступає як гуманіст. Він показує революцію у страшній своїй суті:

Одчинились двері -

Всі шляхи в крові!

«Одчиняйте двері…»

Поет застерігає Україну від нових трагедій:

Враз

Вниз

Впали краплі крові!..

Смерть шумить косою!..

«На стрімчастих скелях…»

Гіркі передбачення справдилися. Після каральних походів на нашу землю військ Муравйова, масових полтавських розстрілів, голоду 1921 року, жахливих акцій приборкання непокірних селян Україна опинилася по коліна в крові:

Мовчать далекі села.

В могилах поле мріє.

«Скорбна мати»

У поезії «Скорбна мати» («Пам’яті моєї матері») вжито алегорії: Христос символізує справедливість, Марія, мати – загальну любов, рай – уособлення щасливого, радісного життя, кривавий край -Україна. В основі роздумів поета – філософське трактування понять: «Я – Бог – Всесвіт». У Тичини «Я» – горде, сильне, романтичне. Воно робить всьому виклик, навіть Богу, і проголошує, що головне в житті – це Сонячні Кларнети, тобто гармонійний навколишній світ, повний барв, звуків, руху. Таким є в основі своїй романтичний ідеал Павла Тичини. Поет мріє, щоб його народ був свободним, бо йому властива висока духовна гармонія. А свобода духовна є і свобода національна.

Романтичний ідеал П. Тичини тісно пов’язаний з природою. Саме у природи людина має вчитися жити гармонійно. Поезія «Арфами, арфами…» створює відчуття широти, лункості. Весна – уособлення нового життя, – «закосичена», вона дарує нам «золотисті», «перламутрові», «вогневі» кольори. Це – кольори юної, закоханої у світ людини.

Такий ранній Тичина зі своїми романтичними ідеалами свободи. Його поезія висока, неповторна. То вже потім поета залякали, зацькували, насильно заполітизували.

Для нас Павло Тичина все ж залишився поетом європейського значення, художником, музикантом…

Тож візьмемо за приклад високий ідеал національного духу геніального українця, поета Павла Тичини і не зіб’ємось зі шляху, який має повести нас у високий цивілізований світ – світ гармонії, достатку, національної свободи.

Роль пісні в п’єсі І. П. Котляревського «Наталка Полтавка»

Не забувай того, хто сміло,

Із ясним сміхом розбудив

І розгорнув ширококрило

Понад землею рідний спів.

М. Рильський

Поетичне народнопісенне сприйняття нашим народом людини й навколишнього світу зародилося під впливом української природи, народних звичаїв та обрядів. Народнопісенне світосприймання є виявом таланту українця, своєрідності його характеру, духовної краси і сили українського слова.

Художньо-естетичним підтвердженням цього є п’єса І. Котляревського «Наталка Полтавка». Цей твір виник у добу, коли вирішувалася доля української культури. П’єса є геніальним твором нової української літератури. Національний характер героїв п’єси автор розкриває через сприйняття та осмислення народної пісні. Літературознавці виділяють у п’єсі власні твори автора, оброблені ним народні пісні, перероблені літературні пісні й пісні народні.

У п’єсі 22 пісні. Так, героїня твору Наталка Полтавка виконує 7 пісень, її улюблений Петро – 3, парубок, побратим Петра Микола – 3, мати Наталки Полтавки – 1, виборний Макогоненко – 2, возний Тетерваковський – 2. Є дует і хор.

Наталка Полтавка у пісні розкриває свою вдачу, вроду, долю. Її ліричний автопортрет – пісня «Ой я дівчина Полтавка». Вона подобається хлопцям, через те що гарна, весела, жартівлива, вірна у коханні. Її портрет доповнює пісня «Видно шляхи полтавськії…». З цієї пісні ми дізнаємося, що Наталка небагата, але чесного роду і дуже роботяща.

Наталка здатна на романтичне кохання. Її серце сповнене сумом за Петра («Віють вітри, віють буйні…»), «а сльози не ллються». На думку дівчини, «хто щасливим був часочок, по смерть не забуде».

У боротьбі за щастя Наталка стає рішучою. Піснею «Ой мати, мати! Серце не вважає» вона сміливо звертається до матері, бо впевнена, що «лучче умерти, як з немилим жити, сохнути в печалі…».

І. Котляревський змальовує і пісенний портрет Петра: сирота без роду, немає в нього «ні хатинки, нема щастя, ані жінки», «не орано і нічого не сіяно». А «у сусіда хата біла… жінка мила», «всі сусіда поважають» («У сусіда хата біла»).

Широко виливається у пісні «Та йшов козак з Дону» волелюбна козацька душа Петра:

Не спасибі долі, коли козак в полі,

Бо коли він в полі, тоді він на волі.

Петро щиро кохає Наталку. Про це він зізнається всьому світові («Сонце низенько»). Пісня передає його настрій, прагнення скоріше побачитися з Наталкою. Побачивши її, він йде на самопожертву: віддає зароблені гроші, аби пан возний не дорікав їй, що бідна.

Микола, побратим Петра, теж сирота. З його пісні «Гомін, гомін по діброві» ми дізнаємося, що це бувалий хлопець, його знають і орда, і ляхи, і турки. Волелюбний, розумний, дотепний і добрий, Микола сповнений почуття національної гордості за славних прадідів. Тих, які відстоювали рідну землю, обороняли її від ворогів. Про все це розказала нам його пісня.

Добра, мудра мати Наталки Терпилиха у пісні «Чи я тобі, дочко, добра не желаю». Справжня українська мати.

Скільки народного українського гумору, дотепу, щирості у піснях виборного! («Дід рудий, баба руда», «Ой під вишнею, під черешнею»).

Не залишають нікого байдужим сатиричні пісні возного Тетерваковського. У пісні «Всякому городу нрав і права» втілено художньо-образне виявлення «філософії» возного-крутія, хабарника, самозакоханого старого парубка. Він упевнений, що на світі багатий має «гнути» бідного, що мусить існувати хабарництво («всяк, хто не маже, то дуже скрипить»). Мова возного і його пісня – це суміш канцеляризмів, старослов’янізмів, судової лексики. Його пісня така ж закручена, як і думка, як його душа.

Пісня у п’єсі «Наталка Полтавка» І. П. Котляревського оздоровлює душу, вселяє віру в людину, в незрадливу любов. Адже пісня – душа народу.

Образ народного співця в поезії Т. Г. Шевченка

Я вам з того світа, любі, усміхнусь…

Т. Шевченко

Україна… Тут «родилась, гарцювала Козацька воля, вона «лягла спочить… А тим часом Виросла могила».

І про неї добрим людям

Кобзарі співають,

Все співають, як діялось,

Сліпі небораки,

Бо дотепні…

Цей уривок із поезії Т.Шевченка «Думи мої, думи мої…», якою починається перше видання «Кобзаря» (1840 р.) і яка є прологом до всієї творчості Т.Шевченка. У поезії контурно накреслюється образ Шевченкового кобзаря – народного співця, виконавця дум і пісень народних.

Кобзар – народний співець – довічно увійшов у свідомість нашого народу. Цей образ на весь зріст постає в «Перебенді». Вірш композиційно можна поділити на дві частини. У першій – народний співець буденний, реальний. Ця «постать наскрізь реальна, живцем вихоплена з дійсно українського життя, вповні національна, типово українська в кожній деталі», – зауважував Іван Франко. У другій частині – це самотній співець. Його постать романтично піднесена.

Пісенний репертуар Перебенді різноманітний, розрахований на певного слухача. Пісні, що їх виконує Перебендя, – веселі, жартівливі, любовні, сирітські, героїчні, трагічні, історичні, побутові, козацькі… Народний співець співає всюди, де є люди. Справжній син народу, його пісенна культура висока. Співає він і на могилі, «щоб люди не чули». Таке усамітнення властиве багатьом романтичним героям.

Шевченковий Перебендя постане в різних художніх модифікаціях, але завжди залишиться собою – вірним своїй Україні і своєму народові.

Іван Франко зазначав, що в образі Перебенді яскраво виявився великий «поетичний талант Шевченка», бо вічною темою в літературі є поет і суспільство, геній і народ: Горацій і Руссо, Шіллер і Гете, Міцкевич і Пушкін… Усе це генетична основа Шевченкового «Перебенді».

У поемі «Катерина» образ народного співця виведений епізодично. Він узяв собі в поводирі сина героїні – Івася. Кобзар-бандурист у поемі – постать другорядна, але вона продовжує біографію сироти, Івась і подібний до старця: обідраний,обшарпаний, «голий», як старий кобзар. А у багатій кареті під’їхав пан, батько Івася. Образ кобзаря тут потрібний Шевченкові, щоб звести батька з сином, Але огидний, бездушний москаль відвернувся від своєї дитини. Він учинив великий злочин перед рідним сином, його матір’ю і перед суспільством. Який образний соціальний трикутник: українка Катерина – москаль Іван – їхній син Івась; любов – зрада – позашлюбна дитина; трагічна смерть – панська розкіш – сирітське жебрацтво…

З кобзаревої пісні скомпонована історико-героїчна, романтична поема Шевченка «Тарасова ніч». Це твір про звитяжну битву запорозьких козаків під проводом Тараса Федоро́вича (Трясила) проти шляхетського війська.

У поемі відсутня авторська характеристика кобзаря. Але читач відчуває, що це талановитий співак, оповідач, музи́ка, поет, творець, учитель, вихователь, історик, щирий українець-націоналіст, шляхетний у своїх помислах і діях.

Шевченківського Перебендю зустрічаємо і в гайдамацькому повстанні (поема «Гайдамаки»). Як і Ярема, Гонта, Залізняк, кобзар Волох – живе втілення народного гніву до гнобителів, Своїм співом він звеселяє козаків, завзято танцює в їхньому гурті, «шкандибає на коні» за ними. Кобзар Волох – це художнє втілення козацької вольниці, героїки завзяття, сміху, дотепу, жарту…

У творі «Мар’яна – черниця» увагу привертає образ триструнної, зіпсованої кобзи. На ній сліпий кобзар виконує пісню про розбите, нещасливе кохання.

Інший образ кобзаря Степана змальовано в Шевченковій поемі «Невольник», який показаний у побутовому та в історичному плані. У стосунках України зі своїм поневолювачем , Москвою, виступають «три лірники» у поемі-містерії «Великий льох». Поет показав, як Москва робила все для того, щоб витравити дух українства, скалічити, зневолити, знищити душу України.

У Шевченкових образах народних співців-кобзарів можна прочитати історію України, її «політичну геометрію» – «трикутник смерті»: царська Росія – королівська Польща – султанська Туреччина.

Шевченкові народні співці – це символ, виразник національного болю України, це – захисник знедолених, глашатай волі й незалежності рідного краю.

Славні українські кобзарі – духовні витязі української нації, що в невмирущій, незнищенній нашій пісні утверджували і множили славу України.

Вони і тепер живуть в українській душі, усміхаються їй з того світу в часи злетів і падінь, тимчасових негараздів і надій на світле прийдешнє.

Картини народного побуту в поемі І. П. Котляревського «Енеїда»

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть.

Т. Г. Шевченко

І. П. Котляревський належить до тих діячів культури, які особливо яскраво й багатогранно відобразили у своїй творчості душу народу, його національну своєрідність, поетичну вдачу. У важкі часи самодержавства І. П. Котляревський розкривав духовну велич рідного народу, його мрії, у художніх образах втілив віру народу в краще майбутнє. Прикладом цього є твори «Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник».

В основу поеми «Енеїда» І. П. Котляревський поклав сюжет поеми «Енеїда» римського поета Вергілія і створив цілком самобутній, оригінальний твір. Велична Вергілієва епопея під пером українського поета перетворилась на веселу бурлескну розповідь, яка вражає читача своєю дотепністю, витонченістю спостережень у відображенні життя українського народу, його побуту другої половини ХVІІІ століття.

Поема «Енеїда» І. П. Котляревського – це своєрідна енциклопедія українознавства. З поеми дізнаємося, якими були знаряддя праці українців, предмети побуту, зброя, як кували її в кузні, якими спритними були майстри-зброярі. Цікавими є місця в поемі, де описано, якою була оселя, з якого дерева її будували. Навіть можна дізнатися, які картини висіли на стінах в українців. Ми дізнаємося, які пісні любили співати українці, на яких інструментах грали, якими були ігри, ігрища, розваги (до речі, любили і шашки), коли влаштовували двобій, виводили ведмедя, як ішли на полювання, як скликали гасити пожежу, якою була ярмарка, коли вчиняли жертвоприносіння Богам.

Змальовані в поемі народні звичаї, повір’я.

Вечорниці. Дівки та молодиці співають колядок, весільних пісеньок, грають «у ворона», палять клоччя, ворожать. Там «в комин суджених питали, У хатніх вікон підслухали, Ходили в північ по пустках, до свічки ложечки палили, Щетину із свині шмалили…» Грали у «панаса», «журавля», «дудочку», «хрещика», «горюдуба», «хлюста», «пари», «візка», «дамки»… Ігри, пісні, ворожіння, примівки, підшіптування – далеко не всі звичаї. Описані похорон, поминки, голосіння, спалювання трупів.

Згадуються в поемі назви народних інструментів і танців, чоловічого, парубоцького, жіночого, дівочого буденного і святкового одягу:

Бандура «горлиці» бриньчала,

Сопілка «зуба» затинала,

А дудка грала «по балках»;

«Санжарівки» на скрипці грали,

Кругом дівчата танцювали

В дрібушках, в чоботях, в свитках.

У будні багаті парубки носили чобітки, штани, сорочку, каптан з китайки, шапку, з каламайки пояс і чорний шовковий платок.

Особливо детально описані обіди та напої у вищих, середніх та нижчих верств населення. Дізнаємося, що їли в м’ясопусну і щодня, коли і що пили. Пана Енея, наприклад, пригощали так:

Поклали шальовки соснові,

Кругом наставили мисок;

Тут з салом галушки лигали,

Лемішку і куліш глитали

І брагу кухликом тягли;

Та і горілочку хлистали…

У поемі наводяться приклади найбільш поширених імен селян: Педько, Терешко, Шеліфон, Панько, Охрім, Лесько, Олешко, Сізьон, Пархом, Їсько, Фесько, Стецько, Онисько, Опанас, Свирид, Лазар, Тарас, Денис, Остап, Овсій та ін.

Картинам народного побуту гостро, сатирично протиставляється в «Енеїді» сучасний поетові «Олімп» – правляча феодально-поміщицька верхівка російського самодержавства. Небесні Боги – це «високі сфери царського оточення, сенат, департамент, міністерства. В полі зору письменника – паразитичне існування поміщицько-кріпосницького ладу, нав’язаного українському народові імперською Москвою. Хабарницька бюрократично-канцелярська зграя є винуватцем людського горя, вона засуджується автором на «вічні муки» в пеклі. Під маскою гумору І. П. Котляревський кинув російському царизмові гостре звинувачення в тому, що російські державні закони закріплюють жорстоке знущання промосковської панівної верхівки над українським народом.

Автор закликає любити вітчизну, множити козацьку вдачу, яка виявляється в поведінці кошового отамана Енея, троянців, в образах козаків Евріала і Низа. Найсвятіше для людини – бойове товариство, побратимство, вірність дружбі, вітчизні.

Любов к отчизне де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильніша од гармат.

Поема «Енеїда» І. П. Котляревського є глибоко народним твором. Це насамперед є результатом того, що письменник глибоко вивчав народний побут, духовне життя українського народу. Він писав:

Піду я до людей старих…

І попрошу їх розказати,

Що чули од дідів своїх.

Поема «Енеїда» І. П. Котляревського – перша друкована книга, написана народною українською мовою, твір нової української літератури. Автор перший здійснив відхід від старокнижної мови і написав поему мовою свого народу.

«З журбою радість обнялась» (за творчістю Олександра Олеся)

Схиляю голову, становлюсь на коліна…

Простіть мене, брати мої…

Нехай простить мене і мати Україна,

О, не забув, не зрадив я її.

О. Олесь

Олександр Олесь належить до покоління письменників, які з’явились в українській літературі на початку ХХ століття, коли «ще жили і творили великі І. Франко, М. Коцюбинський і Леся Українка» (М. Рильський). Інтелігенція того часу вітала в особі Олександра Олеся «надійну творчу силу, визнала його як щирого й безпосереднього лірика, яким він був усе своє життя», – стверджував Максим Рильський.

Сам О. Олесь (Кандиба) серед літературних імен, які формували його світогляд, називає Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, М. Некрасова, І. Нікітіна, О. Кольцова, М. Лермонтова. Незабутні зустрічі О. Олеся з І. Франком, О. Кобилянською, М. Коцюбинським, В. Гнатюком відбулися на Буковині, на Гуцульщині.

Кожен вірш О. Олеся – це сповідь, творчість душі. Пророчими для митця виявились рядки поезії «З журбою радість обнялась…». У творі відображена доля його творчої спадщини та особисте життя. Сама назва вірша символізує любов поета до рідного краю і тугу за ним, зумовлену довгими роками проживання на чужині. Олександр Олесь – людина-патріот. Читача захоплює високохудожній образ Дніпра, символу запорозького козацтва, України («Дід Дніпро розплющив очі…»). Цей образ часто зустрічається у творчості Т. Г. Шевченка. Шевченківський заклик до боротьби звучить у вірші «Дніпро»:

Рвіть, рвіть ланцюги,

Грудьми ріжте береги!

Поет з болем сприйняв обнадійливі події 1905 р. Він вірив, що цей спалах зможе пробудити серце української нації, що сила «вільного духу» скине ярмо тиранії.

Мужній патріот свого народу пише збірку «На хвилях», яка 70 років пролежала в архівах. Символом надій автор називає айстри – осінні квіти, що вселяють пізні надії. Поезія «Айстри» – це сподівання на переміни. Але квіти «схилились і вмерли». Так і революція не принесла сподіваних результатів. З поразкою революції серце письменника проймається журбою за долю України. Але надії воскресають, бо над трупами квітів «засяяло сонце».

Поет вірить у відродження свого краю, нації («Яка краса: відродження країни!»). Він вірить, що таки звучатиме «в рідній школі рідна мова» («Рідна мова в рідній школі»).

Поезіям О. Олеся притаманні роздуми про життя, кохання, краса природи. Таким є вірш «Чари ночі». Твір наповнений радісними і світлими почуттями закоханих. Одночасно у творі звучить і журливий мотив про плинність часу, скороминучість людського життя:

Гори! Життя – єдина мить,

Для смерті ж – вічність ціла.

Поезія покладена на музику. Взагалі, поезія О. Олеся надзвичайно мелодійна. Літературознавці стверджують, що він пише вірші-пісні, створює музичні образи. Голос поета – це голос України. Музикою дихають рядки віршів «Не забуду…», «Косять коси», «Є слова, що білі, білі…» та ін.

Прекрасним зразком інтимної лірики є вірш-пісня «Хочу я троянди…»:

І волошкам синім в полі, серед трав,

Я казки чудесні і легенди склав.

Тільки ти, билинко, вечора смутніш,

На холодній скелі в самоті стоїш.

Поживши довгі роки на чужині, поет сумував за Україною. Тугу і переживання за рідною землею поет висловлює у вірші «Брати-вигнанці, пригадаймо…»:

Брати-вигнанці, пригадаймо

Коханий край, щасливі дні…

Брати і сестри, заридаймо

Серед чужих на чужині.

Поетичними рядками О. Олеся крокує журба і радість. Син своєї доби, він розділив гіркоту і радість своєї долі, він зачаровувався і помилявся, бував переможцем і переможеним. У його життєвому і творчому шляху «з журбою радість обнялась». Головне своє завдання він вбачав у тому, щоб оспівати щастя, свободу і любов, щоб вивести рідний народ з темряви до світла.

«Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю…» (за поезією Василя Симоненка)

Моя любове, ти - як Бог

Дмитро Павличко

В. Симоненко - поет другої половини двадцятого століття. «Витязь молодої української поезії» (Олесь Гончар). Він належить до покоління, пробудженого хрущовською відлигою. Це покоління прагнуло сказати правду, розвінчати добу сталінського культу особи. Воно проголошувало самоствердження людини у вільному світі, намагалося цілком і повністю відродити нашу національну ментальність.

Василь Симоненко - поет надзвичайної мудрості, багатогранного і мужнього таланту. Він прожив неповних двадцять дев’ять років, а залишив людству неоціненний духовний скарб - свою поезію, багату ідеями і гармонійною завершеністю.

Жити, творити, радіти, мріяти і любити лише разом зі своїм народом, на своїй рідній землі - така ідея Симоненкової поезії. Чистота, щирість, благородство, мудрість, філософічність думки, поетика українського слова - такі основні риси інтимної лірики Василя Симоненка.

У поезії «Ти знаєш, що ти - людина?» митець нагадує, що кохання притаманне людині, але життя не вічне. Тому:

…Жити спішити треба,

Кохати спішити треба -

Гляди ж не проспи!

Автор зумів відтворити чарівність і неповторність першого кохання. Юнак чи дівчина завжди його очікують, а приходить воно неждано. Так побудований і вірш «Вона прийшла». Багатство епітетів, метафор на початку вірша («вона … непрохана й неждана», «заквітчана, мила», «юнацькі несміливі сни», «такою ніжною і доброю була», «вона до мене випливла з туману») викликає почуття повного щастя,, безмежної радості. В останніх рядках поезії ми дізнаємося, що це прийшла любов. «… Ну як мені за нею не піти?» - риторично запитує поет.

Найважливіше, найдорожче у коханні - вірність. Як важливо, вибравши друга, бути в ньому впевненим усе життя.

Твоя краса в моїх очах.

Але скажи: чи ти зі мною поруч

Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

«Там, у степу схрестилися дороги…»

Є в кохання будні і свята, радість і жаль. Тому не можна прожити за «вуаллю рожевих ілюзій». Треба вірити, що любов допомагає переборювати негаразди. Стверджуючи цю думку, автор використав антитези: будні - свята, радість - жаль, тебе - мене, гнів - любов. Саме ці стилістичні фігури підкреслюють перебіг щасливих і сумних хвилин сімейного життя.

Філософське звучання в поезії «Ну скажи…» підсилюють узагальнення лексемами «Я» і «Ти». «Я» - хлопці, чоловіки. «Ти» - дівчата, жінки. Так буде вічно під вічним небом на вічній Землі. Використав поет і риторичні ствердження: «Хіба не фантастично», «Як це все буденно!», «Скільки раз це бачила земля!»

В. Симоненко у багатьох своїх поезіях прославляє «Її», сповідується «Їй», молиться «до Неї». Образ коханої невіддільний від образу рідної України. До України поет звертається, як до коханої жінки:

Задивляюсь у твої зіниці,

Голубі й тривожні, ніби рань.

«Задивляюсь у твої зіниці»

Гучний, мільйонний, пристрасний, збурунений, ніжний, ласкавий, жорстокий світ, «мереживо казкове», зорі і трави, «мрево світанкове», магія коханого лиця…Ось де має просити людина щастя («Світ який - мереживо казкове»!). Яке багатство художніх засобів! І в одному вірші. Чи може хтось отак любити, як поет Василь Симоненко? Ні!

Поезія В. Симоненка здобула широке і загальне визнання, вона завжди відкриває читачеві щось нове, важливе, інколи незвідане. Вона, як Бог, допомагає нам жити, творити, кохати. Дай Боже, щоб нас любили так вірно, ніжно і самовіддано, як вчить Симоненкова поезія.

Собор як символ духовної краси людей за романом О. Гончара «Собор»

Собори душ своїх бережіть…

О. Гончар

Залюблений у життя, Олесь Гончар формував своє світосприймання за умов будівництва нового світу. Свій могутній талант віддав на благо торжества правди і свободи. Його творчий шлях нелегкий.

Через два десятки літ гонінь і переслідувань повернулися у світ герої роману Олеся Гончара «Собор».

Собор, у романі, - пам’ятка історичного минулого нашого народу, коли цариця Катерина ІІ розігнала Січ. Запорожці розбрелися по світу, а на пам’ять спорудили собор. Цей собор - «поема степового козацького зодчества». У ньому - висока любов, велич духу, мірило совісті. Собор і став центром конфлікту між духовністю і бездуховністю.

Собор у центрі уваги всіх героїв роману й самого автора.

Ось він у нічному видінні стоїть, ніби величніший, ніж удень. Спочивають люди, міцно сплять «під наркозом акацій». Тільки не спить собор. Він височить над селищем і оберігає Зачіплянку.

Ще прекрасніший він опівночі: «…стоїть над селищами в задумі один серед тиші, серед світлої акацієвої ночі». Важко розгадати тайни віків. Собор ще повен далекою музикою, гримить літургією. Він повен гріхами, «в яких тут каялись і сповідались» і сльозами, і людськими надіями. Коло собору часто гуляють закохані. Коло нього «опиняться, повільно обійдуть довкола нього і він буде наче обертатися навколо своєї осі, виринаючи все новими банями, більшими та меншими… Так поставлений, що ніколи не полічиш, скільки їх насправді є».

Люди люблять своє селище і свій собор.

Свої власні роздуми про собор автор передає через образ Миколи Баглая - студента-металурга. В цьому образі особливо розвинуто почуття краси. Микола благородний, відважний, чесний, щирий. У нього здорове почуття власної гідності, духовна вищість над бездуховністю. Душа його - це храм, у ній - глибокий національний менталітет. Для Миколи «епіцентр життя» тут, у соборі. Його вражає це «зачіплянське барокко» акацій та винограду. Розрослись, сплелись дерева і кущі. Все переплелось. В єдності природи і собору Микола бачить гармонію, смисл життя. Хочеться йому жити «у мудрій злагоді з природою», «знати насолоду праці у поезії людських взаємин». Микола не тільки красномовно висловлюється про собор. Коли «здичавілі пришельці …вдерлися в собор і верещали там по-мавп’ячому, п’яно реготали і сквернословили» під дикі удари джазу, Микола один рванувся у собор. Все, що чув він, споганювало його душу, його прекрасну поему. П’ять ножових ран нанесла йому ця п’яна компанія. Тільки чудом він залишився живий. Та не міг вмерти Микола. Він, як собор, - символ невмирущої краси. В цьому образі - тема відповідальності людини, громадянина перед історією, перед майбутнім.

Постійно думає про собор, схиляється перед його величчю і красою учитель Хома Романович. Він довго був ув’язнений за те, що запально розповідав учням про минуле українського народу і його пам’ятку - собор. І душа його, благородна, відважна, незрадлива, незламна, - це величний собор. Хома Романович заповідає людям: «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!..»

Важливі для Олеся Гончара слова про велич і красу собору, про духовну красу людини висловлювали Іван Баглай, Костя-танкіст, Ізот Лобода, Вірунька і Єлька. Всі вони зросли в робітничій Зачіплянці. Микола-студент сказав би про них: «Правильні люди».

Металурги та їхні родини до пори до часу мовчать. Але ось пішла селищем чутка, що собор будуть руйнувати. І виявилось, що ніхто з них до собору не байдужий. Всі збагнули, що йдеться про їхню честь і сумління. На адресу руйнівників сліпий Костя-танкіст сказав правильно одне-однісіньке слово: «Сволоцюги!»

Серед героїв твору - наші сучасники і наші предки, ті, котрі заступили шлях орді і яничарам, кували списи на шаблі. Є серед них всілякі «лободи», що одхрещуються від власного минулого.

Володька Лобода - «номенклатурна» особа. Він хоче знищити собор. Це - хитра, підла, скритна людина. Весь час думає, як зруйнувати собор. «Їдеш, їдеш, а він (собор) усе стоїть. Відсунути б його куди-небудь з горизонту, щоб очі не муляв…» Це Лобода зняв охоронну дошку з собору. Такі бездуховні поранили Миколу. Володька боїться «високого начальства», яке може завжди запитати: «Невже він і досі стоїть, собор отой химерний? А як у вас з атеїстичною пропагандою? А з сектами як?»

Володька Лобода - духовний браконьєр, «сидить на культурі», «геній» на вигадки, «батькопродавець», порожній діяч, прихований під маскою начальства п’яничка-юшкоїд, злий і мстивий, бездушний і підступний, безбожний крутій.

Такі, як він, допустили, що «посеред собору кучугура комбікорму, далі звалені цупкі паперові мішки з суперфосфатом…» Це вони винні в тому, що Каховське море затопило сотні гектарів родючої землі, що є тепер велике болото, що сморід від нього сягає неба. Ось такі вони, руйначі людських духовних скарбів. Нема у них душі, замість неї - «купа цегли».

А хто знає, може з глибин всесвіту до нас прийдуть інозоряни і перше, що «їх здивує, будуть …собори!» Дивлячись на них, шукатимуть формули краси земної, величі нашого духу.

Роман Олеся Гончара - це звернення до наших душ. Заповіти і діяння предків нагадують нам про наш священний обов’язок перед минулим, сучасним і майбутнім.

Ми - діти козацькі, і повинні берегти пам’ять про дорогоцінні набутки минулих віків, примножувати їх. Кожен з нас мусить пам’ятати, що його душа - це храм, собор. Сьогодні ми - незалежна держава. Нарешті повертаємось обличчям до Божого храму. Як могли, то зберегли собори душ наших. То будьмо гідними наших багатих духовних традицій.

«Червоне – то любов, а чорне – то журба» (Інтимна лірика Дмитра Павличка)

Два кольори мої, два кольори…

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори…

Червоне – то любов, а чорне – то журба.

Д. Павличко

Пісня «Два кольори» відома і моєму поколінню. Сприймається вона як народна. А написав її лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка поет Дмитро Павличко разом із композитором О. Білашем. Пісня «Два кольори» за популярністю конкурує з Малишковим «Рушником».

У своїй поезії Д. Павличко оспівує велику повагу і любов до рідної матері. Вишита її руками сорочка завжди додавала синові снаги і певності, коли його «водило в безвісті життя». Два кольори водили поета по світах і кликали додому, переплітали сумні і радісні дороги його життя:

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

Поезія «Два кольори» примушує нас замислитись, що таке життя, кохання, журба… В ній багато спільного з поезією А. Малишка – «Піснею про рушник». Але ця спільність пояснюється тим, що у нашого народу і на Прикарпатті, і в Подніпров’ї однакові традиції, етика і мораль. Однакові синам стеляться «дороги далекі», «сумні і радісні дороги», «незнані шляхи». У нашого народу переважають два кольори-символи: червоний – щастя і любові, чорний – журби і печалі.

Любов і журба, батьківська турбота і материнська щира любов – ниточка нашого славного родоводу. Любов у Д. Павличка сягає високого небесного почуття, вона осяває душу людини, любов не можна побачити і почути. Вона, як Бог, наповнює душу («Моя любове, ти як Бог…»). Справжня любов – неземна: «…на одну любов дано одне життя».

Поет стверджує, що любов – дарунок життя. Це те, що робить людину щасливою. Любов творить поезію. Любов може створити Генія. Її чекають з нетерпінням, як «цілющого джерела».

Поезія Дмитра Павличка глибока, відверта, щира. Сповідальне слово до матері, тужливе послання до коханої – у всьому виявляється громадянська пристрасть поета. Він поринає в тайни людської душі, тонко відтворює то радісну, то трагічну перемінливість часу. Поетичне мислення поета характеризується синтезом глибокого ліризму та інтелектуалізму, поєднанням конкретної художньої деталі з образами широкого узагальнюючого значення. У його поезії вміло протиставляються вічні категорії людського життя: любов і ненависть, правда і кривда, добро і зло, світло й пітьма, радість і горе – червоне й чорне.

Ліричний герой Павличкової лірики вміє бачити й тонко відчувати красу. Його кохання чисте і щире, а разом з тим – суто земне. Кохання – почуття багатогранне. Поет, не повторюючись, відображає в стислих, але ємких віршах одну виразну деталь: «Не бійся сивини моєї», «Ми вийдем з тобою на листя опале», «Зеленим вогнем береза…», «Горить суницями поляна», «Дівочих непорочних ліній…», «Ніч була ясною, я стежками біг» та інші шедеври творять могутню симфонію найблагороднішого людського почуття, такого знайомого всім – і такого неповторного, належного тільки йому, поету Дмитру Павличку.

Поезія Дмитра Павличка стає духовною плоттю народу. «Два кольори»,»Лелеченьки», «Явір і яворина» («Я стужився, мила, за тобою») – це неповторні перлини нашої української поезії. Їх, мабуть, було б досить на одне життя, на одну творчу долю. Особливою ліричністю виділяються й пісні «Впали роси на покоси», «Дзвенить у зорях небо чисте», «Веснянка», «Сива ластівка»… Красиве й потворне, величне й мізерне, безкорисливе у коханні й самозакохане, милосердне й безсердечне, червоне й чорне – такий лейтмотив інтимної поезії Дмитра Павличка.

Творчість Дмитра Павличка постійно підживлюється фольклором. Його твори перекладені болгарською, чеською, словацькою, сербохорватською, угорською, німецькою, англійською, французькою та іншими мовами.

Дмитро Павличко – невтомний будівничий нашого духовного життя, полум’яний громадянин нашої, української землі. Його поезія спрямована на оновлення життя, збагачення духовного світу, світу любові і злагоди. Ми пишаємося такою поезією.

Відображення героїчної боротьби за волю запорозького козацтва в народних думах і піснях

Так ось вона Січ! Ось те гніздо, звідки вилітають усі ті горді й дужі, як леви! Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну.

М. Гоголь

Воля й козацтво, героїчна боротьба й звитяга – ці поняття в народних думах та піснях взаємопов’язані, не роздільні.

Козацька воля панувала у мирні дні на Запоріжжі, хоча козаки жили за розпорядком дня на Січі. Понад усе була військова дисципліна. Її заснували на принципах людської гідності. Найбільше козак боявся осуду своїх товаришів за порушення дисципліни. Дуже важливим було побратимство.

У боротьбі за волю запорожці проявляли великий героїзм. Вони були своєрідними прикордонниками, які попереджували людей про небезпеку й першими вступали в бій з ворогом. Тому народ у думах і пісних, легендах і переказах, казках і притчах, жартах і анекдотах, оповідях і літописах оспівував героїчну боротьбу запорозького козацтва за волю.

Багаті за змістом, за образністю мови є народні думи та пісні про героїчних запорожців. Ось «Дума про козака Голоту». В ній розкривається боротьба українського народу в ХVI – XVII ст. проти татарських нападників.

Козак Голота – відважний, сміливий, у поєдинку переміг багатого татарина, який хотів захопити його і продати у неволю. Голота протиставляється багатому татарину, у якого головне – нажива. Народ висловлює в думі своє заповітне бажання, щоб козаки завжди:

Хороші мислі мали… І неприятеля під ноги топтали.

Якщо козак Голота – це узагальнений образ багатьох сміливих борців за волю, то Самійло Кішка – історична особа. Він – учасник морських походів запорозьких козаків проти Туреччини. У 70 –х роках XVI ст. потрапив у турецький полон і провів у неволі майже 25 років. У 1599 році Кішка організував на турецькій галері повстання невільників і повернувся в Україну. Він був обраний гетьманом.

У «Думі про Самійла Кішку» розкрито характер мужнього патріота, захисника християнської віри.

Героїчна боротьба запорозького козацтва за волю відображена в думах: «Хмельницький і Барабаш», «Перемога над Корсунем», «Хмельницький і Василій Молдавський» та ін.

Богдан Хмельницький у народних думах – великий борець за свободу рідної землі й рідного українського народу. Його вірним побратимом був Іван Богун, про що народ говорить у думі «Іван Богун»:

А кобзарі грали,

В струни дотинали

Та Богдана з Богуном

Піснями хваляли!

Близькими до дум за ідейною спрямованістю є народні пісні. Так, на західноукраїнських землях добре відома пісня «Ой Морозе, Морозенку». Вона розповідає про один з боїв козаків проти панської Польщі у ХVІІ ст. Можливо, Морозенко – це один із соратників Богдана Хмельницького, полковник Станіслав Морозенко або осавула Нестор Морозенко. Є понад 40 варіантів цієї пісні, але в кожній із них Морозенко і його побратими козаки – це великі борці за зволю запорозького козацтва, а його особі – всієї України.

Понад 400 років народ прославляє у пісні відважного лицаря Байду. Історики довели, що його прототипом був Дмитро Іванович Вишневецький, князь, гетьман, засновник Запорозької Січі, один із перших організаторів українського козацтва.

«Пісня про Байду» має традиційний народний зачин:

В Цареграді на риночку

Та п’є Байда мед-горілочку…

Байда – сміливий, сильний духом і тілом, не боїться ворога. Треба мати надзвичайну силу, щоб його перемогти.

Для народних дум і пісень особливо характерні гіперболи:

Ой ще козак не примірився,

А татарин ік лихій матері з коня покотився!

(«Дума про козака Голоту»)

Самійло Кішка легко зняв зі своїх рук і ніг кайдани і « у Чорнеє пороняв», а в його честь козаки «із семип’ядних пищалей гримали, Кішку Самійла по волі поздоровляли» («Самійло Кішка»).

Причеплений ребром на гак, Байда живе кілька днів, не втрачаючи свідомості. Він спроможний ще й влучно стріляти. Його стріла пробила наскрізь аж трьох людей.

Такі запорожці. Справжні лицарі. А де лицарство – там і мужність у боротьбі за волю, там і порядність у боротьбі, в особистому житті, в коханні.

У кожного козака була мати, були й сестри, кохані, наречені, були й дружини з дітьми. Вони плакали, виряджаючи козаків на Січ, у похід, роками чекали їх вдома…Вели без чоловіків господарство, ростили дітей. Про це складено немало народних пісень. Багато з них виконували мої дідусь та бабуся у нас, на Буковині: «Їхав козак на війноньку», «Їхав козак за Дунай», «Засвистали козаченьки» (варіант « Засвіт встали козаченьки»), «Стоїть явір над водою», «Ой у полі жито», «Ой у лузі та ще й при березі», «Ой там, за Дунаєм», «Ой на горі да женці жнуть» та інші. Співають, звичайно, і «Пісню про Байду».

Козацька вольниця, Запорізька Січ – славна сторінка нашої історії. Саме з Січі розливалася воля на все українство. Запорізька Січ була християнською, демократичною республікою, островом волі українців серед феодально-кріпосницького океану самодержавної Росії. У народних думах і піснях Запорізька Січ, козацьке військо, демократична держава закарбувалися як одна з найгероїчніших сторінок світової історії, Ми, українці, пишаємося цим.

Втілення в образі Марусі Чурай моральної краси й таланту українського народу

(За романом Ліни Костенко «Маруся Чурай»)

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

Т. Шевченко

Роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» - видатне явище в українській художньо-історичній романістиці ХХ ст.

У розвитку цього рідкісного й цікавого жанру Ліна Костенко зробила якісно новий крок, творчо засвоївши досвід своїх попередників.

В історичному романі «Маруся Чурай» розповідається про життя українських міст і сіл періоду визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. У творі зображена блискуча галерея народних образів. Тут полковники, козаки, козацькі дружини, поштиві люди, тітки, шевці, куми, сусідки. Та найповніше автор змальовує головну героїню Марусю Чурай. Відомостей про життя дівчини, окрім її пісень, дуже мало.

Починається роман з кульмінації – суду над Марусею. Вона сидить на лаві підсудних, бо отруїла Гриця. Він самохіть випив келих трунку, який Маруся приготувала для себе.

Суд іде. Прибуває посланець від кошового. Потрібна поміч: з військом наближається польський гетьман Потоцький. Поляжуть на полі битв запорожці, а тут, в Полтаві, «погиб козак од женської руки». Один за одним виступають свідки. «Любов – діло неосудне», - стверджує Ящиха Кошова. «Грицько зцурався дівчини такої», - сказав полковник. Багато свідчень, а пропозицій нема. Стоїть убийниця, за Грицем тужить. Нарешті вирішено: Маруся помре на шибениці. Козак Іван Іскра , який щиро кохає Марусю, приносить від самого гетьмана звістку: «…відпустити дівчину негайно і скасувати вирока того».

У листі гетьмана звучить думка про неперевершеність української пісні Марусі Чурай: «Її пісні – як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот». Українська пісня «помагає не вгашати духа», адже про козацькі битви –«на папері голо», лише в піснях вогонь отой пашить». Український народ в особі Марусі Чурай – носій козацьких звитяг.

Маруся – дочка запорізького козака. Він – справжній син свого народу, «розп’ятий у Варшаві, а не схилив пред ворогом чола».

У третьому розділі роману Чураївна пригадує своє дитинство, роздумує над долею рідного народу, намагається розібратися у поведінці Гриця. Чому він зрадив її.

Гриць не міг зрозуміти злету Марусиної душі, краси її пісень, які так високо цінував народ. Життєве кредо Марусі – не зрадити своєму народові, бути завжди потрібною людям.. Це і було причиною її нещасливого кохання.

Образи Марусі і Гриця – трагічні. Це трагічне має соціально-історичний характер, бо «вимога права на щастя, на свободу і любов є вимога і особиста, і загальна».

Доля Гриця і Марусі – то лише окремий випадок у житті знедоленого народу України.

Пісні талановитої дочки українського народу Марусі Чурай утверджують народне, українське світобачення, незнищенність духу, моральну красу і великий талант нашого народу. Ці риси притаманні кращим українським пісням нашого часу.

Роман Ліни Костенко є унікальним в українській літературі. Тому саме за цей роман у віршах Ліна Костенко удостоєна 1987 року Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка.

Національні символи в українській літературі

Багата символами українська література. Образи-символи ще в доісторичні часи використовувались в усній народній творчості. Вони збереглися у літературних пам’ятках ХІ – ХІІ століть (в літописах, в давньоруській поемі «Слово о полку Ігоревім»…).

Так, часто повторюючись для означення того самого явища, певний образ став символом – знаком, що означає якусь думку або почуття. Наприклад, зозуля – символ охопленої тугою жінки, ворон – символ горя, нещастя, сокіл – символ доброго молодця, витязя, сонце, місяць – символи князів руських.

Образ-символ зозулі я і сам давно розгадав з української пісні, яку знала моя прабабуся з Буковини і передала її своїм нащадкам Ось початок пісні:? «Ку-ку! Ку-ку! Чути в ліску. Ходім співаймо, радо вітаймо Божу, Божу, Божу весну!»

Пізніше я зрозумів, що зозулю слухає охоплена тугою жінка, у якої «час рікою пливе» - біжать роки, приходить старість.

З усіх фольклорних творів, які я читав, найбільше символів у «Кобзарі» Т. Г. Шевченка. Згадую поезію Т. Шевченка «Думи мої, думи мої…». Думи – символ поетичних рядків, поезії взагалі: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?..»

Шевченко страждає за долю України. Шевченкові думи – це квіти його душі, рідні діти.

Та найчастіше, на мою думку, у «Кобзарі» згадуються Дніпро і козаки. Дніпро – символ нашої Батьківщини, її славного Запоріжжя. Дніпро – головна артерія організму нашої нації. Дніпро на сторінках «Кобзаря» силою поетичної уяви Шевченка зійде, стверджують літературознавці, 120 разів і завжди по-різному.. То він широкий, коли на своїй спині несе запорозькі байдаки, то він лагідний, бо колише русалок, то збурений, коли його гирло затопило море, то вдоволений, коли стає прихистком для запорозьких козаків. Дніпро – «дід наш дужий», підіймає гори-хвилі, щоб ними затопити лютих ворогів і змити сльози, горе народу. А у «Гайдамаках» Дніпро сердиться, бо козацькі діти рабами стали.

У «Кобзарі» часто згадуються наші національні символи: калина, тополя, явір, ясен, верба, барвінок…Це – Україна, неозора, широкопола, широколиста, із синьою далиною, зоряними ночами і рожевими світанками. Чудові обриси названих дерев, особливо колір ягід калини, символізують красу нашого краю.

У баладі «Тополя» Шевченко змалював образ дівчини стрункої, високої, бо тополя і є символом стрункості й високості.

У поезії Т. Г. Шевченка є й такі українські символи: кобзар, москаль, ведмідь. Поет часто згадує і селянську хату. В останні роки життя мріє про власну хатку і сім’ю. Хата здавна є берегинею нашого народу.

Немало символів зустрічаємо у творчості Великого Каменяра. Так, поезія Івана Франка «Червона калино, чого в лузі гнешся?» написана у формі діалогу між калиною і дубом. Калина – символ краси і ніжності, дуб – грубої сили і міцного здоров’я.

Цікаві символи є у творах Лесі Українки. Вірш «Конвалія», наприклад,. – про трагічну долю прихованого кохання конвалії до гаю. Конвалія – це і є символ прихованого кохання. Верба – символ відвертості, щирості. Мабуть, за це і називає її матір’ю Мавка з драми-феєрії «Лісова пісня».

Коса і сокира – символи смерті. Так, у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» вдень і вночі вистукує по деревах сокира, нагадуючи, що має невдовзі померти хтось з роду Палійчуків, або ж Гутенюків.

Згадується і символічний вірш «Айстри» О. Олеся, Айстра здавна є символом суму. Так змальовано цю квітку і в поезії: вона гине від осіннього морозу, а на другий день приходить ще тепло, бо сяє сонце.

А роман П. Загребельного «Диво»? У центрі твору – образ Софії Київської, надзвичайного архітектурного дива, символу мистецького витвору нашої славної давнини, його долю та місце в нашій духовній історії.

Хто з нас не захоплювався романом «Собор» Олеся Гончара? Собор – це символ духовної краси людини. Автор роману словами своїх героїв питає: «Хто ми є? Що ми будуємо? Що маємо в своїх душах?»

Символом чистих почуттів є вишитий матір’ю рушник (вірш А. Малишка «Пісня про рушник»).

Традиційними для України стали давно кольори: «червоне – то любов, а чорне – то журба». Про них пише у поезії «Два кольори» Дмитро Павличко.

Багато народних символів у поезії В. Симоненка «Лебеді материнства». Тут верби і тополі, біла хата, лебеді – символ вірності.

Українці з прадавніх часів не тільки створювали, а й берегли свої національні символи. Тому «ще не вмерла України ні слава, ні воля». Справедливо сказав В. Симоненко:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Краса людини і природи у кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»

Щасливий я, що народився на твоєму березі…

О. Довженко

У річний календар ЮНЕСКО за 1994 рік внесено митця світової міри Олександра Довженка. Його творча спадщина адресована будівничим майбутньої України. Заради неї письменник ніс свого хреста, страждав і творив навіть тоді, коли за наказом Сталіна його викликали до Кремля, коли від імені «вождя всіх народів і часів» повчали, як і що писати.

Тому лише через рік після смерті письменника вийшла з друку перша його книжка за відомою назвою повісті «Зачарована Десна».

«Зачарована Десна» - гімн природі і людині, укладові життя пращурів і давнім народним звичаям, традиціям. Це – спогади про дитинство, перші кроки пізнання життя, про матір, батька, діда, прадіда, прабабусю, діда Захарка, дядька Самійла. Про трудівників українського села.

Розповідь у кіноповісті – двопланова: оповідачем є і маленький Сашко, і сам автор. Твір вчить нас зіставляти дитинство з погляду дитини і з погляду досвідченого митця.

Ось ми бачимо, як маленький Сашко оплакує себе, бо натворив гріхів: «Ех, якби оце мені вмерти тут, у малині. Хай тоді шукають, хай плачуть наді мною, приплакують, хай жаліють, який я був ловкий хлопчик, свята душечка».

З почуттям гумору автор пише про вірування простих людей. Вони в щоденних молитвах звертаються частіше до Іллі, Петра й Миколая, «самого Бога … з делікатності не наважуються утруждати безпосередньо». На мою думку, ці люди – душею чисті, трохи подібні до малого Сашка. А чистота душі, дитинство – невід’ємні від самої природи.

На все життя зберіг Олександр Довженко у своєму серці красу рідної природи. Ріку свого дитинства Десну він називає зачарованою і все життя згадує про неї: «А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс – все блищить і сяє на сонці».

Автор відтворює красу рідної природи й утверджує взаємозв’язок людини і природи як необхідну умову духовності. Без природи людина існувати не може: своїм розумом і почуттям людина має бути завдячна природі.

Природу треба не тільки любити, а й берегти, примножувати її багатства, як невсипуща Довженкова мати, що порядкує городом. Більш за все вона любить «саджати що-небудь, щоб проізростало». А дядько Тихін всім каже, що він мисливець, але, мабуть, ніколи в житті не вистрілив.

Природа виховує людину. Сашко милувався, якими барвами вигравав город, як трудяться бджоли. Він співчував коням, які тяжко працюють, трудився сам. А праця виховує людину.

У сім’ї, де ріс Сашко, всі завжди були в роботі. Він любить батька за надзвичайну працьовитість. Невтомна трудівниця й мати. Сухі натруджені руки мав дід Семен. Дядько Самійло – талановитий косар.

Сашко розумів, що батькам жилося нелегко. Ставши дорослим, він згадував: «Було в минулому житті моїх батьків багато неладу, плачу, темряви й жалю… Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму – і прадід, і дід, і батько з матір’ю». Та Сашкові з дитинства запам’яталися уроки людяності, мудрості і доброти.

У кінці кіноповісті автор осмислює дитячі роки і доходить висновку, що саме звідти він виніс любов до рідного краю, його працелюбних людей.

Це чарівна Десна і прекрасні наддеснянські хлібороби навчили митця «не втрачати щастя…, бачити зорі навіть у буденних калюжах».

Висока філософія єднання душі й природи, створених Богом! Це – світ Довженків!

Художнє осмислення загальнолюдських цінностей у творчості Л. Костенко

Не треба думати мізерно.

Л. Костенко

Відчутна риса таланту поетеси Ліни Костенко – високий рівень думання. Вона найперше піклується про зміст, думку поезії. Такою ми відчуваємо цю жінку у її книжці «Сад нетанучих скульптур» (1987 р.). Тут чітко прозвучало її духовне кредо – чистота і правда насамперед. Тому і назвали поетесу «Спартанкою Києва».

Творчість Ліни Костенко – це шляхетне служіння поезії. Вона зуміла шляхетно сказати: «Мого народу гілочка тернова». Поетеса вважає, що високе призначення митця – сказати найголовніше, найболючіше, найважливіше.

Ліна Костенко – людина ядерної епохи і встигла здобути стресовий досвід економічних, політичних і духовних потрясінь, але родоводу вона не втрачає. Її поезія наповнена національним колоритом. Автор прагне зберегти традиції пращурів:

Голос криниці, чого ж ти замовк?

Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?

Загальнолюдські цінності, духовність Ліни Костенко простежуються в її історичній пам’яті. Ми переконуємося в цьому, читаючи «Скіфську одіссею», «Думу про трьох братів неазовських». В цих творах поетеса сягає витоків слов’янства. У «Скіфській одіссеї» автор робить спробу зв’язати час , вчить правильно оцінювати історичні факти. У «Думі про трьох братів неазовських» крізь вселюдське Ліна Костенко бачить національне, українське.

…Везуть на страту козацького гетьмана Павлюка і його сподвижника Томиленка. Везуть і третього – молоденького козака , який добровільно хоче розділити долю побратимів (драматична поема «Дума про трьох братів неазовських»). І Павлюк, і Томиленко готові зустріти смерть. Але їх мучить намір юного Сахна Черняка вмерти разом з ними. Вони всіляко умовляють юнака втекти, але він проявляє високий акт милосердя: життям своїм змити ганьбу, що падає на весь народ. Адже Павлюка видали ворогам свої. Юнак врешті каже: «Не через вас я їду,а для себе…»

Морально-етична проблематика цього твору – врятування родової честі. Цією поемою, як і всією своєю поезією, Ліна Костенко утверджує особистість як індивідуальне начало в суспільстві. Це особливо відчутно в романі у віршах «Маруся Чурай». В образі Марусі втілена моральна краса й талант українського народу. Авторка розкриває інтелект обдарованої людини, змістовний духовний світ української дівчини Марусі Чурай.

У Ліни Костенко немало трагічного, зате нема конформізму. У неї рідкісний рівень відвертості слова: «Сім’я вже вольна і нова, та тільки мова ледь жива», «страждаю, мучусь, гину, а живу!». Тут відчутний дух Шевченка.

Поетеса вірна принципам самостійного мислення, світобачення. Такою вона є у своїй новій збірці «Річка Геракліта» (2011 р.). Вона йде в такт з часом, з ХХІ століттям. Нам представлені «вірші-осяяння, вірші попередження, вірші-реквієми і вірші, де тріумфує неприборкана стихія людських почуттів». В результаті поетеса створює цілісну «симфонічну поему філософського осягнення Часу». Але чи залишилося десь далеко оте твердження: «в життя приходиш чистий і красивий, з життя ідеш заморений і сивий»? Як би там не було, але в «Річці Геракліта» цикли природи та людського буття «зв’язані в єдине ціле». Книга проникнута великим оптимізмом, любов’ю до України.

Ліна Костенко залишається безпощадна в своєму гніві, по-жіночому ніжна з коханими і друзями. Водночас вона утверджує думку, що право на існування має лише те, що потрібне сучасності: «…все залежить від людських зіниць - в широких відіб’ється вся епоха, у звужених - збіговисько дрібниць» (збірка «Мандрівки часу»).

Ще одна важлива риса поетичного характеру Ліни Костенко - простота її поетичного почерку. А йде ця простота від Шевченка, Франка, Лесі Українки. Вона поєднує в собі красу, мудрість, тонку душевну чутливість і хороший смак.

Щасливий народ, який має такі таланти.

Трагічний вибір Миколи Хвильового (варіант 2)

Микола Хвильовий – художник, «поет у прозі, основоположник новітньої української поезії», - так стверджує Володимир Сосюра. Його великому таланту не дано було розквітнути у всій своїй красі, бо трагічний вибір поета грізно прозвучав у страшному 1933 році, Миколі Хвильовому було тоді лише 40 років. Трагічним був не тільки останній вибір поета. Все його життя було переповнене трагізмом

Заледве від самого народження, життя ніби гнало М. Хвильового «в бунт» - проти батька, який дедалі частіше заглядав у чарку і починав знущатися з матері.

Гімназії майбутній письменник не закінчив. Був робітником у Донбасі, безпритульним і голодним мандрівником. Так було аж до початку імперіалістичної війни, коли юнак опинився на фронті. «Фронт зробив з мене більшовика», - скаже потім Микола Хвильовий. Його світогляд революційних часів формувався у боротьбі проти гетьмана Скоропадського і петлюрівців, у харківському підпіллі, у повстанському загоні на Полтавщині, на політичній роботі. Рано деб’ютував у поезії.

Юного поета вабило наше минуле. Особливо Залізняк і Гонта. Через кілька років йому це поставлять на карб… Мовляв, романтизація старого. А все старе – «шкідливе».

Про поета Миколу Хвильового заговорили на повен голос особливо після виходу поеми «В електричний вік». Але вже тоді розуміння покликання митця у сучасному йому суспільстві не було однаковим. Зростала кількість прихильників думки, ніби слід писати тільки про те, що відповідає маршовим ритмам історії, що «кличе» і «надихає».

Якщо у високій оцінці перших новел (1923 р. збірка «Сині етюди») критики ще були одностайні, то наступні прозові твори спочатку насторожують, а потім обурюють їх. Не допомагає розуміння важливості й демократичної спадщини Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського і прогресивних традицій світової культури. Вульгарно-соціологічна критика невблаганна. У творчості Хвильового дедалі міцніше утверджується суворий реалізм – теоретики ж «пролетарського реалізму» вбачали в його творах розрив з реалістичним методом.

В чому ж причина такої критики творів М. Хвильового? Одна з них - сатиричний струмінь. Гумор автора часто переходить у гостру іронію, в сарказм, а поруч – змалювання справжнього героїзму дійсності. Цензура ж вимагає від митця іншого: об’єктом критики може бути лише класовий ворог, а ще – конкретні, названі «поіменно» окремі недоліки, а не явища.

Причиною дедалі різкіших висловлювань на адресу прози Миколи Хвильового була його визначна роль у літературній дискусії 1925 – 1928 років.

В яких лише гріхах не звинувачували М. Хвильового! Він вважав, що українська література не повинна залежати від процесів, що відбуваються в російській літературі, а його звинуватили, що він ніби виступає за політичний розрив України з Росією.

Письменник проголосив орієнтацію на Європу як символ загальнолюдського прогресу, а його запідозрили в тому, що він мріє про реставрацію капіталізму.

Ще в 1926 році його вважали основоположником революційної української прози, а в 1933 – звинувачення на адресу комуніста Хвильового висловив сам Сталін в листі Кагановичу. Був сфабрикований процес над вигаданою Спілкою визволення України. В Україні – масовий штучний голод, арешти, розстріли… Арештовували друзів, дорогих і близьких Миколі Хвильовому людей. Вибір був трагічний. Письменник обрав смерть.

У творчій спадщині М. Хвильового багатство естетичних і соціальних ідей, які виявилися вкрай актуальними вже в другій половині ХХ століття. Ці ідеї завжди близькі тим, хто усвідомлює потребу повернутися обличчям до того покоління, чиї думки, відкриття були зганьблені.

Трагічний вибір Миколи Хвильового (варіант 1)

Візьміть мого протесту бунт…

Микола Хвильовий

Спадщина Миколи Хвильового – багатогранна. Талановитий поет і прозаїк, блискучий полеміст і критик, основоположник справжньої нової української прози. Він належав до найавторитетніших письменників і мислителів 20-х років ХХ століття. Найавторитетніший і покінчив життя самогубством.

В чому ж трагізм цієї талановитої людини?

Ще в дитинстві він пережив сімейне лихо, коли батьки хлопчика розлучилися і він залишився з матір’ю. Важко було пережити і виключення з Богодухівської гімназії. Опинився на вулиці. Сам Микола Хвильовий пізніше про ці роки напише:«Бродяжничав, босякував, мандруючи з горьківськими типами в південних степах».

Мандрував, підрісши, і дорогами громадянської війни. боровся з петлюрівцями. Був у петлюрівському полоні. Був засуджений до розстрілу, врятувався в останній момент. Працював на різних адміністративних посадах червоної України.

Перший твір Миколи Хвильового – «В електричний вік» (1921 рік). Далі появляються збірки «Молодість», «Досвітні симфонії», прозові етюди, новели, а згодом – повісті, роман «вальдшнепи».

Уже перші твори Миколи Хвильового засвідчили, що в літературу прийшов поет- романтик, сповнений національної свідомості.

У поезії Миколи Хвильового знаходимо риси модернізму: метафоризація, вживання наукових термінів тощо.

Такою є, на мій погляд, поема «В електричний вік».

Мене вражає оповідання «Солонський Яр». Заради видуманих комуністами ідеалів бореться зі злодіями-солончанами молодий безусий голова волосної ради Савко Гордієнко. Останню краплю свого життя він віддає аби виконати наказ повітового військового комісара. Хто ж ці злодюги? Вони – наші, українці з села Солонський Яр. Кого обкрадають? Також наших. Селян з села Млинки. Причиною цього є те, що криваві події Жовтневого перевороту і громадянської війни знищили в душі солончан почуття людяності, національної гідності. Читаю з болем у Хвильового: «Темна наша батьківщина». Як у Шевченка: «нерозумні діти». Втратили своє, рідне. Не бачать «жовтих кварталів чорнозему», «золотих ланів» рідної землі.

Вражає образ фанатично закоханого в ідею революції безіменного чекіста у новелі «Я (Романтика)». «Главковерх чорного трибуналу комуни» у вогні фанатизму вбиває рідну матір. Його мати – прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Вона передчуває грозу і розколотість внутрішнього «Я» комунара, фанатика комуни.

Трагічне звучання цієї новели не має меж. Художньою силою слова автор відтворив драматичне роздвоєння реальності та ідеалів.

Внутрішній конфлікт «революціонізованого» індивідуаліста неминучий: він потрапляє у витворену революційними ідеями пастку.

Образ чекіста продовжує жити в романі «Вальдшнепи» (1927 рік). Революційне минуле Дмитра Карамазова ми знаємо: вбивав пострілом в потилицю близьких і далеких йому людей. Карамазов поступово зневірюється у правоті своїх соціальних ідеалів, бо бачить: «…його комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на на звичайного собі «собирателя землі руської» і «опускається, так би мовити, на тормозах до інтересів міщанина – середнячка». Автор доводить нам, що ідеї соціалізму деформуються. Починається роздвоєння душі чесного комуніста Миколи Хвильового. Він помітив, що диктатура пролетаріату перетворюється на диктатуру партії. Ось тут і поглиблюється трагізм душі Хвильового, тут і криються причини його самогубства. Дивно, що він не поривав із партією. Але не міг ні зрадити революційним ідеалам, ні сліпо сповідувати те, що творилося в країні від імені партії. А все ж було містично згіперболізовано в образі кривавого Сталіна.

Ще в ході літературної дискусії 1925 – 1928 р.р. Микола Хвильовий закликав письменників орієнтуватися у творчості на Європу, а не наслідувати гірші зразки російської культури. Ці погляди були одразу по трактовані як сепаратистські, як прагнення відірвати Україну від Росії. Хвильовий чітко ставив питання: бути чи не бути Україні незалежною республікою? Він був вимогливим до себе і до митців, мріяв про відродження української літератури. З цією метою і діяла створена ним літературна організація «ВАПЛІТЕ», а згодом і журнал «Вапліте».

Загострення «класової боротьби» поширювалося на літературні суперечки. Микола Хвильовий, як і багато йому відомих письменників, дуже легко міг дістати тавро контрреволюціонера. Це насторожувало. Творити вільно, розкуто, насолоджуватися життям, природою, полюванням стало неможливим. Письменник явно бачив, що його епоха вже починала хворіти. Бачив, та говорити про це було важко, бо не було дозволено.

Жорстокість і байдужість оселяються в душах людей, бо революція переорала не лише суспільство, але й людські душі. Понівечила їх. Про це з болем йдеться і в повісті «Санаторійна зона». Соціалістичні засади, омріяні ідеалами світлого майбутнього, деформуються. Становище безвихідне. Арешти… Розстріли… Ув’язнення… Заарештовують найближчого друга письменника – Михайла Ялового. Микола Хвильовий приголомшений. В Україні поширюється голод. Письменник шукає пояснень, виходу. Але не знаходить. Саме тоді він остаточно вирішує покінчити життя самогубством і цим застерегти, приголомшити своїх друзів і недругів, згуртувати сили, протистояти небезпеці, Він пише останні листи близьким і рідним. Серед них – своїй доньці, найзворушливіший з усіх:

«Золотий мій Любисток, пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все… Прощай, мій золотий Любисток.

Твій батько. Микола Хвильовий. 13/V. 1933 р. Харків»

Вранці цього ж дня він збирає у себе на квартирі найближчих друзів, грає на гітарі, декламує Пушкіна. А через деякий час прямує до своєї робочої кімнати… Лунає постріл…

В цій людині до останнього його подиху жив, бунтував , сумнівався, боровся і утверджувався великий талант, Цей талант тягнувся до зір.

Пам’ятаймо про це.

Засудження війни в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні»

Не вміли ми жити, як слідує…

О. Довженко

Заради нас, будівничих нової України, Олександр Довженко ніс свого тяжкого хреста, страждав і творив навіть тоді, коли за наказом Сталіна його викликали до Кремля, а там… повчали, як і що писати.

У своєму «Щоденнику» в 1945 році О. Довженко писав: «Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах».

Лише через рік після смерті письменника вийшла перша книжка його творів за відомою назвою кіноповісті «Зачарована весна».

Кіноповість «Україна в огні» - творіння воєнного часу. Це крик болю, перші спроби осмислення душі народу в роки фашистської навали. Саме тому повість не «вподобалась Сталіну і він заборонив її для друку і для постановки». Сталін нехтував життям людей – Олександр Довженко обстоював погляд на людину, як на неповторну особистість. Тому і засуджував війну.

В «Україні в огні» автор роздумує про силу національного самовідчуття. Він з болем говорить, що «єдина країна в світі, де не викладалася історія цієї країни, - це Україна… Де ж плодитися дезертирству, як не у нас». Ці роздуми Олександра Довженка лягли в основу кіноповісті. Твір відзначається експресивністю, переконливістю, правдивістю.

Друга світова війна з самого початку була трагічною для СРСР, особливо – для України. Одна з причин трагічного початку війни це те, що радянським воїнам «…ніхто не став …у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії…»

Не тільки початок, а й вся війна для України – велика трагедія. Перед нами – жахлива дійсність війни.

«Синочки мої, сини! Діточки мої! А Боже мій, Боже мій! Ой, прощавайте, прощавайте, діти мої…», - виряджає на фронт мати Запорожчиха своїх синів: Романа, Івана, Савку, Григорія, Трохима. Старий Лаврін Запорожець п’ятьох синів своїх повіз на війну. І стільки ж забрали у тітки Мотрі. Невимовне материнське горе!

Не підготовлені до війни, наші солдати під натиском фашистської сили в розпачі тікають. Дезертирство… ганьба… Молодий танкіст Кравчина – роду запорозького. Він зізнається Олесі: «Я одступаю. Тікаю. Я покидаю тебе. Пойми мій сором».

Рідний батько, Купріян не впускає до хати синів-дезертирів.

Німець – господар у селі. Він вимагає молока, ріже свиню, другу, третю… Крик: «Хайль, Гітлер!» Не витримує народ. Сплюндровані села – сплюндрована Україна. «Кривава», «розбита», «поруйнована». Довженко бачить Україну в огні. Ось один з описів побаченого: «Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами… Горіло все…» Горіла Україна.

Україна – це, передусім, – українці. «Народ зіпсовано», - дивується німець. І він це засвідчує: «Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні. Але в них нема державного інституту».

О. Довженко бачить і героїзм людини, яка стала на оборону своєї Вітчизни, оправдує її помсту і кару. Одночасно він бачить і тяжкі трагедії народу, засуджує зранюючий моральний вплив війни на людину.

Війна вселила зневіру людей в самого Сталіна, навіть серед представників влади на селі. Приклад цього – бувший голова колгоспу Лаврін Запорожець.

В різні часи по-різному мучився наш народ. Тарас Шевченко мучився в Петербурзі, Василь Стус – в пермській мерзлоті, Олександр Довженко – в Москві. Ласка Божа всім однаково була потрібна, щоб оновлена Україна сприйняла їх повернення. І правда перемогла. Вони повернулись. І засудили зло, кровопролиття, війну. Сьогодні їх нащадки будують нову, вільну Україну.

Лист у вічність

Невідомий юначе! Мій Великий Українцю!

Ти наснився мені у ніч на Святого Валентина. Пишу цього листа і сподіваюсь: тобі ще ніколи так не писала дівчина. Мабуть, з дівчатами ти зустрічався по-школярськи. Але ж мріяв зустріти дівчину казкової краси, щедрої душі, залюблену у світ, закохану у зоряне небо, у сонячні весняні ранки, дівчину гарну, як світанкові роси, як весняне сонечко (воно ж, як кажуть люди, хоч малесеньке, а все ж теплесеньке). Але ж ти не встиг зустріти її.

Мабуть, у зимові довгі вечори ти мріяв, що станеш на рушничок тільки один раз і на все життя. Що наречена твоя буде вірною тобі дружиною до самої смерті. Що, повертаючись додому, ти у своїй власній хаті відчуватимеш родинне тепло, затишок, бо тебе зустрічатиме дзвінке щебетання твоїх синочків і донечок, щира усмішка твоєї дружини. Але цього вже ніколи у тебе не буде.

Думаю, ти мріяв збудувати найкращу у рідному краї хату, яка була б схожа і на ті, які будують у сучасному тобі світі і щось було б у ній від діда-прадіда (коло хати ставок, великий сад і криниця з розкішним, у народному стилі, цебринням). І цього не буде. Впевнена: тобі хотілось жити у великій незалежній європейській державі, яка користувалась би авторитетом серед народів світу. Ти хотів би мати нагоду вільно їздити по світу наодинці і з родиною, щоб набиратися досвіду і незабутніх вражень. І це не збудеться.

Мій любий юначе! Відважний козаче! А я такому й адресую цього листа. Чому?

Такі, як ти, в далекі роки славного Запоріжжя боронили козацьку честь від поляків і татар, навчали народ цінувати свободу і незалежність України. Ви творили перші українські Конституції, дали перший у Європі зразок демократичної держави – Запорізьку Січ. Саме такі вмирали за свободу під Крутами.

Такі, як ти, вмирали і на Соловках. У сурові 30-ті вас розстрілювали, або до Сибіру далекого забирали.… З часами тоталітаризму прийшли роки фашизму. Ви зазнали страхіть війни, бачили смерть побратимів, рятували від неї світ. Такі, як ти, на палаючих літаках кидалися в гущу ворожих сил, прикривали побратимів від ворожих куль своїм юним тілом, ділилися останнім шматочком хліба і ковтком води, замерзали в окопах і бліндажах..

Ви не пізнали щастя в коханні, бо клята війна накрила все чорною, темною вічністю. Загинув кожний шостий українець і мало не кожен четвертий буковинець із мобілізованих. Серед них був і ти. Люта смерть знайшла тебе на чужій землі. І ти навіть не знаєш, як від ворожої кулі була спалена твоя рідна хата, як твій батько йшов у лави борців УПА, ОУН, які мужньо боролися за самостійну Україну. Не знаєш, як за це була страчена вся твоя родина. Ти не відчув радість Великої Перемоги над ворогом ні в Європі, ні вдома, в Україні. Твоє життя обірвалось навічно, але залишилась пам’ять про тебе і про таких, як ти, ще зовсім юних.

Якби ти повернувся з війни живий, то тепер був би ветераном Другої світової. У нашому селі таких уже мало. Ми запрошуємо їх до шкоди у свята й будні, ходимо до них додому, розповідаємо про наші шкільні будні, а вони нам – про фронтові. Тоді вони також були юними.

Дорогий юначе!

Тепер підростають такі, як я. Скажу і за них. Не знаю за кожного, але, насамперед, - за себе. Я мрію, як і ти, бути щасливою і коханою. І я реально бачу дорогу до щасливого життя. Надіюсь, що все для мене ось-ось здійсниться. Звичайно, спершу я подбаю про успішне закінчення загальноосвітньої школи, про здобуття належної освіти, про сім’ю, власний будинок, роботу. А щодо того, що не буде страхіть війни, що Україна стане міцною європейською державою, членом Євроатлантичного союзу, то у мене немає жодних сумнівів. Так-так. Наша Україна тепер незалежна і все робиться для того, щоб вона стала найбагатшою не тільки у Європі, але й у світі.

На прощання скажу: як боляче відчувати, що мій лист кане у вічність. А так хочеться вірити, що його прочитають насамперед такі, як ти, всі, кому не байдужі героїчні українці, які віддали своє життя за славний наш український народ, за нас.

Ми, нинішнє покоління юних українців, низько схиляємо голови перед вашими подвигами. Ми пронесемо пам’ять про вас у наших серцях через усе життя. Будемо щиро любити рідну землю, свободу і свій народ.

Незнайомка, дівчина Тетяна.

Мої роздуми над романом «Вершники» Ю. Яновського

…і думав я не тільки те, що писав у книжках

Ю. Яновський

Творча спадщина письменника Ю. Яновського – романи, новели, вірші, публіцистичні статті, кіносценарії…І далеко не все: письменник жив у жорстокі роки сталінщини і міг поплатитися своїм життям за свій талант говорити правду.

У романі «Вершники» все начебто бездоганно з погляду методу соціалістичного реалізму. Є червоний командир Іван Половець, який перемагає всіх у битвах за революцію (новела «Подвійне коло»), є хвала союзові серпа і молота (новела «Адаменко»),і ленінські слова є (вони взяті за епіграф до новели «Шлях армій»).

Але талант письменника не мовчить там, де має місце трагедія людської душі. А вона є у першій новелі «Подвійне коло». Адже роман «Вершники» - це перш за все твір про братовбивчу війну в Україні у 1919 році.

На мій погляд, новели «Подвійне коло», «Дитинство», «Шаланда в морі», «Лист у вічність» - найбільш яскраві. Мене найбільше хвилює родина Половців, п’ятеро братів, які воюють під різними прапорами і тому вбивають один одного. Хвилює мене і відданий своїй родині , а також артілі, батько Мусій Половець, і мати Половчиха, яка плаче-тужить і за своїм чоловіком («Шаланда в морі»), і за синочками.

Моторошно згадую, як командир денікінської армії Андрій Половець проклинає брата Оверка, який командує купою кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри, як Оверко вбиває брата Андрія, а махновець Панас – Оверка. Юрій Яновський пише: «Оверко … не бачив своєї смерті, вона вилетіла з Панасового маузера, вибила Оверкові мозок на колесо». Брати гірко проклинають один одного. Андрій кричить Оверкові: «Петлюрівське стерво, мать Росію продаєш галичанам! Ми їх у Карпатах били до смерті, ми не хочемо австрійського ярма». А коли червоні розігнали махновців, Панас заплакав од безсилої люті і здався, обізвавши Івана «наймитом Леніна й комуни». Іван нехтує словами батька: «Тому роду нема переводу, хто милує згоду». Іван Половець каже: «Рід розпадається, а клас стоїть, увесь світ за нас, і Карл Маркс».

Бій під Компаніївкою – модель усієї громадянської війни, де схрещуються шаблі п’яти братів-половців. Сила родових інтересів зіткнулась з силою інтересів класових. У новели зображено подвійне коло битв: смертельні бої шаблями і маузерами і словесні баталії братів-ворогів. Брати загинули і духовною смертю. Їх ніхто не воскресить. Гине рід рибалки з приморського селища – рід Мусія Половця.

Не меш хвилюючою у романі є новела «Шаланда в морі». Особливо запам’ятовуються місця, де описано, як на березі моря чекає свого чоловіка стара Половчиха. Не вірить вона, що її чоловік загинув. Вона плаче-голосить на березі моря, як Ярославна з давньоруської поеми «Слово про Ігорів похід». Половчиха звертається до вітру, щоб він розігнав негоду й тумани і врятував її чоловіка, і кличе вона його ласкаво: «Мусієчку».Думаю, що якби вона з’явилася в бою під Компаніївкою, то плакала б над кожним із своїх синів. Вона оплакувала би загибель свого роду

Трагедія громадянської війни в Україні зображена і в новелі «Лист у вічність». Юний листоноша знав, де закопана зброя і коли має бути повстання більшовиків проти гетьмана і німців. Але він не може зрадити революції. Тому вирішив мовчати. Листоношу жорстоко катували і вбили. Лист пішов у вічність. Символічний безіменний листоноша не схиляє голову перед смертю.

Звичайно, молода українська держава не могла втриматися перед повсталою масою, якою керував Ленін. І союзники німці були чужі українському народові.

Ю. Яновський закарбував трагічну правду життя українців у період повстання 1917 року і громадянської війни.

Я не можу читати без болю і сорому ці ганебні сторінки нашої історії.

Філософічність роману «Маруся Чурай» Ліни Костенко

Ліна Костенко - одна з найталановитіших поетес сучасності. Вона із когорти «шістдесятників». Лауреат Шевченківської премії (роман «Маруся Чурай», збірка «Неповторність»).

Свій історичний роман у віршах «Маруся Чурай» письменниця створила, коли в українській літературі була домінуючою естетична система соціалістичного реалізму і силоміць нав'язувалися літературі його критерії. Ліну Костенко літературознавці справедливо називають «спартанкою Києва». Вона - толерантна, цілеспрямована. Подиву гідне, у романі «Маруся Чурай» (1979 р.) автор зберегла власне мистецьку сутність художнього твору. Крізь призму трагічної історії нещасливого кохання Ліна Костенко відтворила дух життя української нації. Сила роману у його філософічності. На мою думку, ця сила насамперед розкривається в роздумах автора про добро і зло, духовне й матеріальне, мрії та дійсність, вірність та зраду.

На сторінках роману автор утверджує добро насамперед в образах Марусі Чурай, матері Чураїхи, Марусиного батька Гордія Чурая та Івана Іскри. Так, Маруся Чурай творить людям добро - складає для них пісні. Вона любить рідну матір, Гриця навіть не думала отруїти, а хотіла сама померти, щоб не заважати йому йти проти волі матері і одружитися з Галею Вишняківною.

Добра і вірна своїй сім'ї мати Чураїха. До речі, у романі Ліни Костенко навіть не дається її ім'я, як і в романі «Вершники» Ю. Яновського: адже мати - це завжди мати, це і символ України в класичній літературі. Чураїха понад усе любить свою доньку Марусю, хоче зберегти їй життя, бо вірить у її чесність, невинність. Вона щиро просить суддів « не кидати у її доньку словами, як багном».

Народжений творити людям добро Гордій Чурай. Він, не роздумуючи, йде на битву проти польської шляхти, чесно служить справі Богдана Хмельницького, який прагне волі для свого народу. Гордій Чурай віддав своє життя за визволення рідної землі від польської шляхти. Він з тих, «що умирали перші», - каже до матері Маруся.

Символом добра і справедливості виступає у романі образ Івана Іскри, сина гетьмана Якова Остряниці. Іван Іскра переконливо звертається до народу:

«Ця дівчина не просто так, Маруся. Це голос наш. Це - пісня. Це душа». Маруся Чурай, вся родина Чураїв та Іван Іскра - це позиція. Національна. Горда

Окрім них, Ліна Костенко зуміла показати доброго й справедливого полковника Мартина Пушкаря, війта Полтави Семена Горбаня та інших членів суду. Війт, наприклад, нагадує полтавцям, що Григорій Бобренко чотири роки був у походах на Пиляві і Жовтих Водах, під Корсунем і Збаражем. Хлопець воював у Полтавському полку. А коли влітку повернувсь додому, то йому захотілося женитись. Він, за порадою матері, обрав собі рівню, багату дівчину Галю Вишняківну. Семен Горбань обмовився при цьому: «Хай стане совість на сторожі права!» Така трагічна ситуація має стати повчальною.

У романі «Маруся Чурай» добру приставляється зло у вчинках Грицька Бобренка, бо він «сидить на двох стільцях» - любить одночасно двох дівчат. Навіть Маруся , мабуть з самого дитинства, помітила, що «Гриць Бобренко з тих, що хочуть жить».

Старий Вишняк здобував славу «на дурняк». Про це в романі написано: «Йому добро само іде у двір. I сад рясний, і нива хлібодарна...» I загинув він безславно: утопився під лід з конем і возом в річці. Прикро, що тільки про багатство мріє і родина Бобренків.

Отже, у романі на тлі конкретної історичної дійсності подано вірогідні образні портрети Марусі Чурай, Грицька Бобренка, Івана Іскри, суддів, родин Чураїв, Бобренків, Вишняків, полтавців, мандрівного дяка. У творі протиставляються добро і зло. духовне і матеріальне. На їх основі зображені мрії та дійсність, вірність та зрада. Голос Ліни Костенко звучить впевнено і майстерно про вічний конфлікт добра і зла, вірності і зради, свободи і неволі, мрії та дійсності, духовного й матеріального, гармонії й дизгармонії, життя і смерті.

Мої роздуми над поезією Т. Г. Шевченка «Не завидуй багатому…»

«Не завидуй багатому…» - так навчають мене тато і мама. А нещодавно я прочитала поезію Т. Шевченка під такою ж назвою. Цей вислів, на мою думку, - духовна мудрість нашого народу і, впевнена , житиме вічно. Великий Кобзар обґрунтовує це твердження тим, що багатий любов і приязнь наймає за гроші.

То як житиму я у дорослому середовищі? У нашій державі чимало багатих. Думаю, що тепер ХХІ століття, а не ХІХ, коли Т. Г. Шевченко писав ліричну поезію «Не завидуй багатому..». У мій вік моя вільна Україна йде до Європи. І не все купується за гроші.

У поезії далі читаю: «Не завидуй могучому, Бо той заставляє». Погоджуюсь з цією думкою Сильна, авторитетна людина одночасно і могуча. І неможливо її не слухати. Такими є мої батьки, керівники багатьох установ села, району, області, держави.

І, нарешті, не повністю погоджуюсь з поетом, коли він стверджує: «Не завидуй і славному, Славний добре знає, Що не його люди люблять, А ту тяжку славу». Маю сумнів, що це не завжди так. Я, наприклад, не за «тяжку славу» люблю своїх земляків: Івана Миколайчика, Назарія Яремчука, Ольгу Кобилянську, Марію Матіос, Софію Ротару, Ані Лорак… Люблю їх щиро за те, що вони талановиті, неповторні. Їх люблять всі. Але погоджуюсь з думкою автора, що «слава тяжкими сльозами» може приходити до людини. Слава, кажуть люди, легко не приходить.

Отже, я зробила спробу зрозуміти ідейний зміст дванадцяти рядків поезії із двадцяти. І назвала би цю частину монологом ліричного героя на тему «Духовні цінності». У заключній частині поезії автор стверджує можливість людського щастя, чистого кохання для молодих: «А молоді як зійдуться, То любо та тихо, Як у раї…»

Але життя перемінне. Всього зазнаєш: і добра, і лиха.

У завершальному катрені автор підсумовує сказане:

Не завидуй же нікому,

Дивись кругом себе:

Нема раю на всій землі,

Та нема й на небі.

Читала, що 19-ий і 20-ий рядки в середині ХІХ століття звучали так: «Нема раю на всім світі, - Хіба що на небі?». Знаю: в СРСР Шевченко вважався атеїстом.

Поезія «Не завидуй багатому…» має автобіографічний характер: 4 жовтня 1845 р. Т. Шевченко перебував у Миргороді, жив у селянина Коробки.(Того ж дня була написана і поезія «Не женися на багатій»). Поет посватався до Феодосії Кошиць. Батьки перешкодили шлюбові, бо колись Тарас наймитував у кирилівського священика Григорія Кошиця, батька Феодосії. Тарас – не рівня Феодосії. Думаю, з цієї причини й була написана поезія на тему людського щастя та шляхів його досягнення. Тому автор засуджує гонитву за уявними цінностями, яким протиставлено цінності справжні - любов. Така схема людського щастя відома ще з античної літератури та Біблії. Невиправдані зусилля , зосереджені на досягненні матеріальних достатків та почестей, ми знаходимо у творі Г. Сковороди «Сад божественних пісень»

Поезія зачаровує мене протиставленням цінностей уявних і справжніх, схемою людського щастя за Біблією, філософськими. роздумами, як у Сковороди, оригінальністю мови. Поет заставляє вдумуватись в авторські епітети «тяжка слава», «тяжкі сльози», метонімічні вислови «любо та тихо», перифраз - «рай», доречно і щиро підсумовує свій ліричний монолог настановою: «Дивись кругом себе».

Характер людини творить її долю

Ти знаєш, що ти – людина?

В. Симоненко

Вчені давно вивчають активність психічної діяльності й поведінки людини. Академік І. Павлов ще в минулому столітті обґрунтував біологічний фундамент особистості, заснований на властивостях нервової системи. Було виділено типи нервової системи: рухливий, інертний, неврівноважений і слабкий. І ще є наука «генетика». Вона стверджує, що людина народжується з певними задатками рис характеру. Я не збагну: йдеться до того, що доля людини вже передбачена генетично?

Згадую Біблію: людину створив Бог і дав їй напуття, що треба бути Людиною. Для цього маємо 10 Божих Заповідей. Вони дають нам можливості формувати цінності особистості: переконання, погляди, зацікавлення, здібності. Тобто, формувати характер. А характер і є фундаментом долі. Я в цьому переконана.

Досліджуючи якості особистості, які лежать в основі характеру людини, вчені виділяють більше двох десятків позитивних рис і майже стільки ж – негативних.

Скажімо, найголовнішими позитивними якостями особистості, рисами характеру, на мій погляд, є: доброта, працьовитість, вірність, благородство, бережливість, мужність, наполегливість, винахідливість, гуманність, гострота розуму… Думаю, що негативними, в першу чергу, є риси характеру: байдужість, безликість, бездуховність, егоїзм, користолюбство, лицемірство, жорстокість, переродженість…

Очевидно, кожна людина в різних життєвих ситуаціях здатна проявляти різні риси характеру. Всі наші поступки складають наш характер і, водночас, творять нашу долю. Наша доля залежить і від нас самих. Треба все життя пам’ятати народну мудрість: «Як постелиш, так і виспишся», «Неправдою світ пройдеш, та назад не вернешся».

Прийнято стверджувати, що людина є господарем своєї долі. Але при цьому кожен з нас не повинен забувати, що він є людиною. Згадую поезію Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти – людина?»

Головним у людині є індивідуальність, особистісне начало. Це я зрозуміла з названої поезії В. Симоненка. Спочатку ця думка може видатися не новою. Але вона дуже актуальна у наш час. Адже зараз риси індивідуальності часто стираються. На людину великий вплив має Глобалізація. Люди прагнуть уніфікації одягу, в електронному спілкуванні за допомогою Інтернету стираються майже всі вікові, соціальні відмінності між людьми. Та не треба намагатися самотужки змінити світ. Треба почати з себе, з визначення індивідуальності у собі. Люди, які мають власний стиль в одежі, власне неповторну манеру говорити і є незалежними й оригінальними в думках та поглядах на життя, привертають до себе увагу, з ними приємно, цікаво говорити. Вони потрібні близьким і далеким. Вони затребувані у суспільстві на користь для народу. А це, вважай, у тебе склалася доля бути корисним і потрібним. У моєму розумінні – це щастя.

А як же бути з тими, які забувають, що вони люди і живуть тільки заради власного інтересу? Хочеться звернутися до них словами Т. Шевченка:

Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Отже, людина покликана бути на Землі Людиною. Вона народжується доброю. І тому не може забувати, що потрібна людям. Вона повинна формувати у своєму характері ті риси, які принесуть їй самій щастя і достаток і оточуючим. Сама з собою людина жити не може. Наодинці важко чогось досягти. І треба вміти контролювати навіть свої думки.

Я у повсякденному житті рівняюся на своїх тата і маму. Вони доброзичливі, працьовиті, бережливі, гуманні, мудрі, розумні. Мудра людина конфліктів уміє уникати, а розумна – їх залагодити. І ще одне: мої батьки уміють керувати своїми емоціями. Тому, на мій погляд, їх поважають всі люди у нашому селі. І ми, діти, любимо їх. Мріємо бути такими, як вони. То чи це не найголовніше у долі людини?!

Великдень на Сторожинеччині

На Сторожинеччині прийнято називати свято Воскресіння Господнє словом «Великдень», а не «Пасха» чи «Паска». Паска – це святковий великодній калач з творогом всередині. У багатьох сім’ях це свято традиційно збереглося до наших часів.

До Великодня починають готуватися ранньою весною. Спочатку чистять від сухих гілок сади, виноградники. Підмітають територію біля хати, згрібають все сміття на городі, у дворі. Навіть діти мають брати участь у цій роботі, бо свято очищає не тільки все від бруду, а навіть нашу душу і тіло. Люди кажуть, що всі неочищені місця навкруги хати і в самій хаті плачуть на Великдень, якщо десь залишилося сміття. Тому діти і господиня віниками обмітають пил не тільки в хаті, а й на горищі, в стайні, стодолі, коморі… Приміщення, де живуть, білять вапном. Якщо ж десь, в якомусь навіть кутку ти залишиш бруд, то куток весь Великдень, все свято, плакатиме із-за тебе. А хто добре обмітав кутки, робив чистоту, тому буде радісно на душі, особливо у святкові дні.

Все сміття спалюють у Великодній четвер. Це обряд – «палити діда». Вогонь має бути високий-високий. Якщо до Великодньої суботи знову назбиралося сміття, то його палять в суботу перед Великоднем. Це називається «палити бабу». Через вогонь найбільш сміливі перескакували і раділи, що завтра - Великдень, що всі: дід, баба, тато, мама, діти – «дочекали» (дочекалися, діждалися) цього Дня.

У Великодній піст треба «законюватися» (причащатися). Це робиться в ті дні, коли у церкві правлять службу Божу. Спочатку йдуть до панотця на сповідь. Присідають на коліна і розповідають про свої провини перед батьками і самим Богом за рік. В цей день постяться. До церкви йдуть не ївши. Вдруге йдемо до церкви на причащання – завершення ритуалу очищення гріхів.

Перед закіном (причащанням) просять прощення у рідних і близьких, навіть сусідів. Це проходить так:

- Прости мене, тату. Перший раз.

- Нехай Бог простить, - відповідає тато.

- Прости мене, тату. Другий раз.

- Нехай Бог простить, - відповідає знову тато.

І так три рази проситься прощення у кожного, хто тобі з близьких чи рідних зустрічається на дорозі. За тиждень чи два шукають на лугах чи в полі вербу, що почала розпускатися. Зривають прутики, дома їх кладуть пучечками у вази з водою. Прутики тепер називаються «бечка». Готуються йти до церкви на Вербну неділю. За тиждень до Великодня пучечки верби (бечки) освячують і – легенько по плечах близьких і знайомих, примовляючи:

Бечка б’є. Я не б’ю.

За тиждень – Великдень.

Такий ритуал означає – бажати радості й здоров’я. Особливого значення набуває на Великдень писанка. Писанки на Сторожинеччині мають назву і призначення: для бідних, для церкви, для Великоднього стола, для умивання у понеділок і вівторок. Писанки здебільшого тут мають рослинні, квіткові візерунки. Обов’язкові візерунки: Христос воскрес, сорок Святих. Галунка – не писане яйце, а пофарбоване лишень, але у червоний колір. Галунку кладуть у чисту воду і вмиваються нею, в першу чергу дівчата, щоб бути такими ж красивими, як галуночка.

У день Великодня у церкві святять паски. Кошик має бути гарний: там все має своє місце. На дні – печиво, потім паска, спечений з тіста хрестик, писанки, зелені часник, цибуля і хрін, гарна свічка. Накривають кошик, по дорозі йдучи, вишитим рушником. З церкви приходять і сідають за стіл розговітися. Першими сідають діти, тато, дідусь з бабусею, а потім і мама. Всі їдять свяченого. Христосуються писанками. Чия писанка не розбивається, той буде здоровий. З-за стола не можна вставати, доки всі не поїдять, бо не буде вестися господарство: дощ намоче - і згниє сіно. Не можна в цей день спати: не буде сидіти квочка, не виведуться курчата. Радіють всі: Христос воскрес!

Морально-етичні вартості людини

Морально-етичними вартостями називають фундаментальні світоглядні поняття, ідеї та норми, якими живе людське суспільство і якими регулюються прагнення та стосунки всіх людей на землі, життя окремих народів, громадян, сім’ї, окремої людини.

Мораль людини формується на визнанні певної системи вартостей, які втілюють в собі загальні орієнтації суспільства.

Морально-етичні вартості людини розглядаються в таких аспектах.

По-перше. В ідеальному вираженні. Це – система ідеалів абсолютних, чистих, безкомпромісних, до яких людина йде все життя за покликом віри в їхню божественну сутність і життєву доцільність.

По-друге, У вигляді певних правил і формул – в конкретному словесному формулюванні. Таку систему вартостей часто називають кодексом вартостей – кодексом моралі.

По-третє. Маються на увазі властивості людської душі – набуті якості, які реалізуються через поведінку людини. Саме ці якості впливають на прагнення і вчинки окремої людини.

Висвітлення всіх трьох вимірів вартостей в релігійному вихованні ми знаходимо

В Катехізисі, що є кодексом моралі. В Катехізис входять такі розділи: «Віра і заповіді», «Чесноти і дари Святого Духа», «Гріхи». Комуністична система виховання мала в своїй основі виховання набір ідей і формул під назвою «Моральний кодекс будівника комунізму».

Кодекс вартостей, на мою думку» потрібен і нашій молодій державі, Мається на увазі національна система виховання.

В наш час робиться спроба орієнтуватися на національні поняття абсолюту Добра. Існують закріплені в традиції та законодавстві ідеали і цінності громадянські, сімейні. В кожного українця є й ідеали особисті.

Грунтуючись на морально-етичній самореалізації людини, можна виділити такі групи вартостей.

1. Абсолютні вічні вартості. Вони мають універсальне значення, загальнолюдський характер: доброта, чесність, любов, справедливість, гідність, мудрість, свобода, правда тощо.

2. Національні вартості. Вони є значущими для одного народу і не завжди зрозумілі для інших. Вчені стверджують, що почуття націоналізму зрозуміле і близьке лише поневоленим народам. Такими вартостями є: патріотизм, почуття національної гідності, державотворчі прагнення, історична пам’ять, прагнення до національної єдності тощо.

3. Громадянські вартості. Грунтуються на визнанні рівності всіх людей. Вони знаходять своє втілення в демократичних суспільствах та в житті громад, які визнають принципи демократії. Маються на увазі права і свободи людини, обов’язки перед іншими людьми, ідеї соціальної гармонії, повагу до законів. В противагу їм існують ідеї расизму, класової, кастової ненависті тощо.

4. Сімейні вартості. Вони втілюють у собі моральні основи існування сім’ї: стосунки поколінь, подружньої вірності, піклування про дітей та інших членів сім’ї та оберігання пам’яті предків тощо.

5. Вартості особистого життя. Вони мають значення передусім для самої людини, визначають риси її характеру, поведінку, стиль приватного життя тощо.

Треба сказати, що у людини є Головний Ідеал. У нас, християн, - це Бог. Це – вищий Авторитет, Абсолют Добра. Головний Ідеал є основою, на якій тримається мораль. Тому з віри в Абсолют Добра, в Бога починається християнське виховання. Ми маємо вкорінити в своє духовне життя вічні істини християнства. Віра в Абсолют Добра поширюється на всю поведінку людини, на всі сфери життя.

Гроші – це найголовніше у житті

1. У мене виникають сумніви, коли я чую, що гроші – це найголовніше у житті. Думаю, що це не так. Спробую заперечити цю думку.

У моїй сім’ї гроші водяться. Тато і мама кажуть, що їх треба заробляти, аби жити по-людськи. Але й заробляти гроші – нелегка справа. Буває в житті важка робота. А працювати треба. Мусить людина мати велике терпіння. Наша родина – терпелива, працьовита. Намагається працювати завжди чесно. Може, тому і має постійний заробіток?

Є ще одна важлива думка у розумних і чесних людей. Гроші приваблюють людину. Їй хочеться все більше і більше мати грошей. То що ж робити? Треба пам’ятати про гідність і честь. Чесні гроші чесній людині завжди будуть милі.

Але все ж гроші не найголовніше у житті. За них не все купиш. Український співак Віктор Павлик каже, що за гроші не купиш тільки час. А я думаю трохи інакше.

За гроші не купиш рідну матір, рідного тата, рідних брата і сестру. Не купиш, до речі, і справжнє кохання. Тіло продається, як прикро, а вірність, може, й продається, але не надовго. Не продаються честь і гідність, справжнє добро – добро душі.

Ми почали говорити про честь і гроші.. То коли людина багата – це нечесно? Чому ж? Якщо гроші зароблені своєю працею і головою, то можна бути багатим і щасливим.

2. Залишилося мало часу – і я піду у самостійне життя. Питання про гроші мене турбуватимуть тоді більше, ніж зараз. А тепер я часто роздумую, чи найголовніші у житті гроші. Важко сказати.

Без грошей, по-моєму, не проживеш. Тим більше, якщо у тебе є сім’я. Хтось з великих бізнесменів сказав, що гроші не треба економити, їх треба просто заробляти. Буду це мати на увазі.

У житті зустрічаються дивні речі навіть тепер, коли у магазинах є великий вибір товарів. Але буває і таке, що чогось шукаєш, а знаходиш зовсім щось інше. То не правда, що тепер можна купити все.

У вирішенні життєвих проблем, крім грошей, відіграють роль навіть такі речі, як час, транспорт, погода, настрій, здоров’я бажання, ну і, звичайно, людський розум.

Ми нещодавно вивчали повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» і переконалися в тому, як страждають близькі люди від того, що не вміють розумно діяти. Тому немає миру і злагоди між ними. Правда, вони жили в інші часи. Але то теж були часи становлення капіталізму після скасування кріпосного права 1861 року. І тепер подібна ситуація в державі. З тією різницею, що ХХІ століття – це час становлення комп’ютерних технологій.

Отже, у мене немає сумніву, що гроші – це дуже важливо у житті, але є речі важливіші за них. Наприклад, людський розум, родина, здоров’я, вірна любов, честь.

3. Так, гроші людині дуже потрібні. А як їх заробляти? Йти галопом, збиваючи на шляху всіх, хто попадеться? Але це суперечить християнській моралі, законам Біблії.

Я твердо знаю, що треба жити за законами Божих Заповідей, і тобі дасть Бог достаток, а головне – спокій душі, повагу від людей і щастя в сім’ї.

Десять Божих Заповідей ми знаємо з дитинства.

Як висновок, скажу, що гроші - важливі у житті. Але як матимеш щастя, вірну сім’ю, добрих друзів, здоров’я, бажання і розум, то і гроші заробиш.