Автор «Слова про Ігорів похід» був великим українським патріотом
Іван Огієнко
Вчені стверджують, що «Слово…» – це пам’ятка українського духу, а не російського, білоруського, а потім українського, тобто, – всього давньоруського світу. Це відтоді, як цариця Катерина ліквідувала гетьманство в Україні, почало нищитись усе українське. В першу чергу нищились стародруки, аби в свідомості нащадків закріпити верховенство імператорського духу. І в часи тоталітарного режиму правда про «Слово…» на догоду ідеологам перекручувалася.
Українські вчені-літературознавці доводять, що автор «Слова…» – українець, людина книжна, можливо, учасник Ігоревого походу. Проте автор так і залишився невідомим. Суперечливими є погляди і на жанр «Слова…». Сам невідомий автор визначав жанр свого твору по-різному: «слово», «піснь», «повість», «трудные повісті», «старые словесы». Та навіть російські дослідники твору, наприклад, В. Бєлінський, не могли заперечувати подібність «Слова…» до українських народних дум. І дарма шукати в ньому зв’язків з російськими билинами. Про це стверджували М. Драгоманов, П. Куліш, О. Потебня, Ф. Колесса та ін. Так, у думах рима найчастіше дієслівна. Такою вона є і в «Слові…»:
Той Олег мечем крамолу коваше,
И стрелы по земли сияше…
І далі:
Уже нам своих милых лад ни мыслию смыслити,
Ни думою сдумати,
Ни очима съгладати…
Отже, форми дієслів українські (на -ти), а не російські (на -ть). «Слово…» написане віршованими розмірами дум. Воно нагадує голосіння, має речитативну форму. Цей речитатив то співучий, то декламаційний, то переходить у прозову розповідь. Можливо, «Слово…» співалося, як думи. Піснетворці виконували свої пісні під акомпанемент бандури, гуслів, ліри, кобзи.
Спробуємо подивитися на «Слово…» крізь призму української мови, поезії і українського світосприймання. На початку ХХ ст. Іван Франко зазначав: «… мова «Слова…» має у собі ще одну важну признаку – вказує на українство …автора, на його повне володіння тодішньою українською мовою…».
У «Слові…» вжито лексичні українізми: вельми, година, жалощі, могутній, туга, хула… Помітні також фонетичні та морфологічні ознаки української мови: готови, повити, взліліяни. Кличний відмінок притаманний українській мові, а не російській: княже, Давиде, Осмомисле Ярославе, господине, Романе і т. под.
Поетична мова «Слова…» надзвичайно подібна до мови української народної поезії. Порівняймо. У «Слові…»: «Не буря соколы занесе чрезъ поля широкая»; «галици стады біжать к Дону великому». У народній пісні:
То не чорная хмара наступає,
То синє море да й розігралось…
Ой, то ж не хмара, то орда іде.
Епітети «Слова…» нагадують постійні епітети у народних піснях: чисте поле, синє море, ясне сонце, чорна земля, бистра ріка, студена роса, сірий вовк, острий меч.
Плач Ярославни можна порівняти з українським замовлянням дівчини, що просить у Сонця для себе краси.
Чимало уривків «Слова…», за твердженням багатьох дослідників, вважаються віршами Бояна. На Київщині знаходиться земля Бояна, а само ім’я «Боян» дає можливість відчути глибину віків, якусь таємницю наших пращурів. Вони мали своїх співців Боянів. Один з них, очевидно, оспівав похід Ігоря. Існує думка, що поема була переспівана в ХІІ столітті. Тоді це не вважалося плагіатом.
Є у «Слові…» язичницький сон Святослава. Символіка сновидінь у свій час викорінювалася з літописів, та у цьому творі вона уціліла. Цей рідкісний прийом з давньої української літератури дійшов аж до нас.
Автор «Слова…» – людина великої ерудиції, глибокої національної ментальності, переробляючи поему Бояна, і не підозрював, що рятує від забуття ім’я свого талановитого попередника – великого генія нашого українського народу.
Немає коментарів:
Дописати коментар