Трагічний вибір Миколи Хвильового (варіант 2)

Микола Хвильовий – художник, «поет у прозі, основоположник новітньої української поезії», - так стверджує Володимир Сосюра. Його великому таланту не дано було розквітнути у всій своїй красі, бо трагічний вибір поета грізно прозвучав у страшному 1933 році, Миколі Хвильовому було тоді лише 40 років. Трагічним був не тільки останній вибір поета. Все його життя було переповнене трагізмом

Заледве від самого народження, життя ніби гнало М. Хвильового «в бунт» - проти батька, який дедалі частіше заглядав у чарку і починав знущатися з матері.

Гімназії майбутній письменник не закінчив. Був робітником у Донбасі, безпритульним і голодним мандрівником. Так було аж до початку імперіалістичної війни, коли юнак опинився на фронті. «Фронт зробив з мене більшовика», - скаже потім Микола Хвильовий. Його світогляд революційних часів формувався у боротьбі проти гетьмана Скоропадського і петлюрівців, у харківському підпіллі, у повстанському загоні на Полтавщині, на політичній роботі. Рано деб’ютував у поезії.

Юного поета вабило наше минуле. Особливо Залізняк і Гонта. Через кілька років йому це поставлять на карб… Мовляв, романтизація старого. А все старе – «шкідливе».

Про поета Миколу Хвильового заговорили на повен голос особливо після виходу поеми «В електричний вік». Але вже тоді розуміння покликання митця у сучасному йому суспільстві не було однаковим. Зростала кількість прихильників думки, ніби слід писати тільки про те, що відповідає маршовим ритмам історії, що «кличе» і «надихає».

Якщо у високій оцінці перших новел (1923 р. збірка «Сині етюди») критики ще були одностайні, то наступні прозові твори спочатку насторожують, а потім обурюють їх. Не допомагає розуміння важливості й демократичної спадщини Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського і прогресивних традицій світової культури. Вульгарно-соціологічна критика невблаганна. У творчості Хвильового дедалі міцніше утверджується суворий реалізм – теоретики ж «пролетарського реалізму» вбачали в його творах розрив з реалістичним методом.

В чому ж причина такої критики творів М. Хвильового? Одна з них - сатиричний струмінь. Гумор автора часто переходить у гостру іронію, в сарказм, а поруч – змалювання справжнього героїзму дійсності. Цензура ж вимагає від митця іншого: об’єктом критики може бути лише класовий ворог, а ще – конкретні, названі «поіменно» окремі недоліки, а не явища.

Причиною дедалі різкіших висловлювань на адресу прози Миколи Хвильового була його визначна роль у літературній дискусії 1925 – 1928 років.

В яких лише гріхах не звинувачували М. Хвильового! Він вважав, що українська література не повинна залежати від процесів, що відбуваються в російській літературі, а його звинуватили, що він ніби виступає за політичний розрив України з Росією.

Письменник проголосив орієнтацію на Європу як символ загальнолюдського прогресу, а його запідозрили в тому, що він мріє про реставрацію капіталізму.

Ще в 1926 році його вважали основоположником революційної української прози, а в 1933 – звинувачення на адресу комуніста Хвильового висловив сам Сталін в листі Кагановичу. Був сфабрикований процес над вигаданою Спілкою визволення України. В Україні – масовий штучний голод, арешти, розстріли… Арештовували друзів, дорогих і близьких Миколі Хвильовому людей. Вибір був трагічний. Письменник обрав смерть.

У творчій спадщині М. Хвильового багатство естетичних і соціальних ідей, які виявилися вкрай актуальними вже в другій половині ХХ століття. Ці ідеї завжди близькі тим, хто усвідомлює потребу повернутися обличчям до того покоління, чиї думки, відкриття були зганьблені.