Багата символами українська література. Образи-символи ще в доісторичні часи використовувались в усній народній творчості. Вони збереглися у літературних пам’ятках ХІ – ХІІ століть (в літописах, в давньоруській поемі «Слово о полку Ігоревім»…).
Так, часто повторюючись для означення того самого явища, певний образ став символом – знаком, що означає якусь думку або почуття. Наприклад, зозуля – символ охопленої тугою жінки, ворон – символ горя, нещастя, сокіл – символ доброго молодця, витязя, сонце, місяць – символи князів руських.
Образ-символ зозулі я і сам давно розгадав з української пісні, яку знала моя прабабуся з Буковини і передала її своїм нащадкам Ось початок пісні:? «Ку-ку! Ку-ку! Чути в ліску. Ходім співаймо, радо вітаймо Божу, Божу, Божу весну!»
Пізніше я зрозумів, що зозулю слухає охоплена тугою жінка, у якої «час рікою пливе» - біжать роки, приходить старість.
З усіх фольклорних творів, які я читав, найбільше символів у «Кобзарі» Т. Г. Шевченка. Згадую поезію Т. Шевченка «Думи мої, думи мої…». Думи – символ поетичних рядків, поезії взагалі: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?..»
Шевченко страждає за долю України. Шевченкові думи – це квіти його душі, рідні діти.
Та найчастіше, на мою думку, у «Кобзарі» згадуються Дніпро і козаки. Дніпро – символ нашої Батьківщини, її славного Запоріжжя. Дніпро – головна артерія організму нашої нації. Дніпро на сторінках «Кобзаря» силою поетичної уяви Шевченка зійде, стверджують літературознавці, 120 разів і завжди по-різному.. То він широкий, коли на своїй спині несе запорозькі байдаки, то він лагідний, бо колише русалок, то збурений, коли його гирло затопило море, то вдоволений, коли стає прихистком для запорозьких козаків. Дніпро – «дід наш дужий», підіймає гори-хвилі, щоб ними затопити лютих ворогів і змити сльози, горе народу. А у «Гайдамаках» Дніпро сердиться, бо козацькі діти рабами стали.
У «Кобзарі» часто згадуються наші національні символи: калина, тополя, явір, ясен, верба, барвінок…Це – Україна, неозора, широкопола, широколиста, із синьою далиною, зоряними ночами і рожевими світанками. Чудові обриси названих дерев, особливо колір ягід калини, символізують красу нашого краю.
У баладі «Тополя» Шевченко змалював образ дівчини стрункої, високої, бо тополя і є символом стрункості й високості.
У поезії Т. Г. Шевченка є й такі українські символи: кобзар, москаль, ведмідь. Поет часто згадує і селянську хату. В останні роки життя мріє про власну хатку і сім’ю. Хата здавна є берегинею нашого народу.
Немало символів зустрічаємо у творчості Великого Каменяра. Так, поезія Івана Франка «Червона калино, чого в лузі гнешся?» написана у формі діалогу між калиною і дубом. Калина – символ краси і ніжності, дуб – грубої сили і міцного здоров’я.
Цікаві символи є у творах Лесі Українки. Вірш «Конвалія», наприклад,. – про трагічну долю прихованого кохання конвалії до гаю. Конвалія – це і є символ прихованого кохання. Верба – символ відвертості, щирості. Мабуть, за це і називає її матір’ю Мавка з драми-феєрії «Лісова пісня».
Коса і сокира – символи смерті. Так, у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» вдень і вночі вистукує по деревах сокира, нагадуючи, що має невдовзі померти хтось з роду Палійчуків, або ж Гутенюків.
Згадується і символічний вірш «Айстри» О. Олеся, Айстра здавна є символом суму. Так змальовано цю квітку і в поезії: вона гине від осіннього морозу, а на другий день приходить ще тепло, бо сяє сонце.
А роман П. Загребельного «Диво»? У центрі твору – образ Софії Київської, надзвичайного архітектурного дива, символу мистецького витвору нашої славної давнини, його долю та місце в нашій духовній історії.
Хто з нас не захоплювався романом «Собор» Олеся Гончара? Собор – це символ духовної краси людини. Автор роману словами своїх героїв питає: «Хто ми є? Що ми будуємо? Що маємо в своїх душах?»
Символом чистих почуттів є вишитий матір’ю рушник (вірш А. Малишка «Пісня про рушник»).
Традиційними для України стали давно кольори: «червоне – то любов, а чорне – то журба». Про них пише у поезії «Два кольори» Дмитро Павличко.
Багато народних символів у поезії В. Симоненка «Лебеді материнства». Тут верби і тополі, біла хата, лебеді – символ вірності.
Українці з прадавніх часів не тільки створювали, а й берегли свої національні символи. Тому «ще не вмерла України ні слава, ні воля». Справедливо сказав В. Симоненко:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Немає коментарів:
Дописати коментар