«З журбою радість обнялась» (за творчістю Олександра Олеся)

Схиляю голову, становлюсь на коліна…

Простіть мене, брати мої…

Нехай простить мене і мати Україна,

О, не забув, не зрадив я її.

О. Олесь

Олександр Олесь належить до покоління письменників, які з’явились в українській літературі на початку ХХ століття, коли «ще жили і творили великі І. Франко, М. Коцюбинський і Леся Українка» (М. Рильський). Інтелігенція того часу вітала в особі Олександра Олеся «надійну творчу силу, визнала його як щирого й безпосереднього лірика, яким він був усе своє життя», – стверджував Максим Рильський.

Сам О. Олесь (Кандиба) серед літературних імен, які формували його світогляд, називає Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, М. Некрасова, І. Нікітіна, О. Кольцова, М. Лермонтова. Незабутні зустрічі О. Олеся з І. Франком, О. Кобилянською, М. Коцюбинським, В. Гнатюком відбулися на Буковині, на Гуцульщині.

Кожен вірш О. Олеся – це сповідь, творчість душі. Пророчими для митця виявились рядки поезії «З журбою радість обнялась…». У творі відображена доля його творчої спадщини та особисте життя. Сама назва вірша символізує любов поета до рідного краю і тугу за ним, зумовлену довгими роками проживання на чужині. Олександр Олесь – людина-патріот. Читача захоплює високохудожній образ Дніпра, символу запорозького козацтва, України («Дід Дніпро розплющив очі…»). Цей образ часто зустрічається у творчості Т. Г. Шевченка. Шевченківський заклик до боротьби звучить у вірші «Дніпро»:

Рвіть, рвіть ланцюги,

Грудьми ріжте береги!

Поет з болем сприйняв обнадійливі події 1905 р. Він вірив, що цей спалах зможе пробудити серце української нації, що сила «вільного духу» скине ярмо тиранії.

Мужній патріот свого народу пише збірку «На хвилях», яка 70 років пролежала в архівах. Символом надій автор називає айстри – осінні квіти, що вселяють пізні надії. Поезія «Айстри» – це сподівання на переміни. Але квіти «схилились і вмерли». Так і революція не принесла сподіваних результатів. З поразкою революції серце письменника проймається журбою за долю України. Але надії воскресають, бо над трупами квітів «засяяло сонце».

Поет вірить у відродження свого краю, нації («Яка краса: відродження країни!»). Він вірить, що таки звучатиме «в рідній школі рідна мова» («Рідна мова в рідній школі»).

Поезіям О. Олеся притаманні роздуми про життя, кохання, краса природи. Таким є вірш «Чари ночі». Твір наповнений радісними і світлими почуттями закоханих. Одночасно у творі звучить і журливий мотив про плинність часу, скороминучість людського життя:

Гори! Життя – єдина мить,

Для смерті ж – вічність ціла.

Поезія покладена на музику. Взагалі, поезія О. Олеся надзвичайно мелодійна. Літературознавці стверджують, що він пише вірші-пісні, створює музичні образи. Голос поета – це голос України. Музикою дихають рядки віршів «Не забуду…», «Косять коси», «Є слова, що білі, білі…» та ін.

Прекрасним зразком інтимної лірики є вірш-пісня «Хочу я троянди…»:

І волошкам синім в полі, серед трав,

Я казки чудесні і легенди склав.

Тільки ти, билинко, вечора смутніш,

На холодній скелі в самоті стоїш.

Поживши довгі роки на чужині, поет сумував за Україною. Тугу і переживання за рідною землею поет висловлює у вірші «Брати-вигнанці, пригадаймо…»:

Брати-вигнанці, пригадаймо

Коханий край, щасливі дні…

Брати і сестри, заридаймо

Серед чужих на чужині.

Поетичними рядками О. Олеся крокує журба і радість. Син своєї доби, він розділив гіркоту і радість своєї долі, він зачаровувався і помилявся, бував переможцем і переможеним. У його життєвому і творчому шляху «з журбою радість обнялась». Головне своє завдання він вбачав у тому, щоб оспівати щастя, свободу і любов, щоб вивести рідний народ з темряви до світла.