Краса людини і природи у кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»

Щасливий я, що народився на твоєму березі…

О. Довженко

У річний календар ЮНЕСКО за 1994 рік внесено митця світової міри Олександра Довженка. Його творча спадщина адресована будівничим майбутньої України. Заради неї письменник ніс свого хреста, страждав і творив навіть тоді, коли за наказом Сталіна його викликали до Кремля, коли від імені «вождя всіх народів і часів» повчали, як і що писати.

Тому лише через рік після смерті письменника вийшла з друку перша його книжка за відомою назвою повісті «Зачарована Десна».

«Зачарована Десна» - гімн природі і людині, укладові життя пращурів і давнім народним звичаям, традиціям. Це – спогади про дитинство, перші кроки пізнання життя, про матір, батька, діда, прадіда, прабабусю, діда Захарка, дядька Самійла. Про трудівників українського села.

Розповідь у кіноповісті – двопланова: оповідачем є і маленький Сашко, і сам автор. Твір вчить нас зіставляти дитинство з погляду дитини і з погляду досвідченого митця.

Ось ми бачимо, як маленький Сашко оплакує себе, бо натворив гріхів: «Ех, якби оце мені вмерти тут, у малині. Хай тоді шукають, хай плачуть наді мною, приплакують, хай жаліють, який я був ловкий хлопчик, свята душечка».

З почуттям гумору автор пише про вірування простих людей. Вони в щоденних молитвах звертаються частіше до Іллі, Петра й Миколая, «самого Бога … з делікатності не наважуються утруждати безпосередньо». На мою думку, ці люди – душею чисті, трохи подібні до малого Сашка. А чистота душі, дитинство – невід’ємні від самої природи.

На все життя зберіг Олександр Довженко у своєму серці красу рідної природи. Ріку свого дитинства Десну він називає зачарованою і все життя згадує про неї: «А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс – все блищить і сяє на сонці».

Автор відтворює красу рідної природи й утверджує взаємозв’язок людини і природи як необхідну умову духовності. Без природи людина існувати не може: своїм розумом і почуттям людина має бути завдячна природі.

Природу треба не тільки любити, а й берегти, примножувати її багатства, як невсипуща Довженкова мати, що порядкує городом. Більш за все вона любить «саджати що-небудь, щоб проізростало». А дядько Тихін всім каже, що він мисливець, але, мабуть, ніколи в житті не вистрілив.

Природа виховує людину. Сашко милувався, якими барвами вигравав город, як трудяться бджоли. Він співчував коням, які тяжко працюють, трудився сам. А праця виховує людину.

У сім’ї, де ріс Сашко, всі завжди були в роботі. Він любить батька за надзвичайну працьовитість. Невтомна трудівниця й мати. Сухі натруджені руки мав дід Семен. Дядько Самійло – талановитий косар.

Сашко розумів, що батькам жилося нелегко. Ставши дорослим, він згадував: «Було в минулому житті моїх батьків багато неладу, плачу, темряви й жалю… Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму – і прадід, і дід, і батько з матір’ю». Та Сашкові з дитинства запам’яталися уроки людяності, мудрості і доброти.

У кінці кіноповісті автор осмислює дитячі роки і доходить висновку, що саме звідти він виніс любов до рідного краю, його працелюбних людей.

Це чарівна Десна і прекрасні наддеснянські хлібороби навчили митця «не втрачати щастя…, бачити зорі навіть у буденних калюжах».

Висока філософія єднання душі й природи, створених Богом! Це – світ Довженків!