«Червоне – то любов, а чорне – то журба» (Інтимна лірика Дмитра Павличка)

Два кольори мої, два кольори…

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори…

Червоне – то любов, а чорне – то журба.

Д. Павличко

Пісня «Два кольори» відома і моєму поколінню. Сприймається вона як народна. А написав її лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка поет Дмитро Павличко разом із композитором О. Білашем. Пісня «Два кольори» за популярністю конкурує з Малишковим «Рушником».

У своїй поезії Д. Павличко оспівує велику повагу і любов до рідної матері. Вишита її руками сорочка завжди додавала синові снаги і певності, коли його «водило в безвісті життя». Два кольори водили поета по світах і кликали додому, переплітали сумні і радісні дороги його життя:

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

Поезія «Два кольори» примушує нас замислитись, що таке життя, кохання, журба… В ній багато спільного з поезією А. Малишка – «Піснею про рушник». Але ця спільність пояснюється тим, що у нашого народу і на Прикарпатті, і в Подніпров’ї однакові традиції, етика і мораль. Однакові синам стеляться «дороги далекі», «сумні і радісні дороги», «незнані шляхи». У нашого народу переважають два кольори-символи: червоний – щастя і любові, чорний – журби і печалі.

Любов і журба, батьківська турбота і материнська щира любов – ниточка нашого славного родоводу. Любов у Д. Павличка сягає високого небесного почуття, вона осяває душу людини, любов не можна побачити і почути. Вона, як Бог, наповнює душу («Моя любове, ти як Бог…»). Справжня любов – неземна: «…на одну любов дано одне життя».

Поет стверджує, що любов – дарунок життя. Це те, що робить людину щасливою. Любов творить поезію. Любов може створити Генія. Її чекають з нетерпінням, як «цілющого джерела».

Поезія Дмитра Павличка глибока, відверта, щира. Сповідальне слово до матері, тужливе послання до коханої – у всьому виявляється громадянська пристрасть поета. Він поринає в тайни людської душі, тонко відтворює то радісну, то трагічну перемінливість часу. Поетичне мислення поета характеризується синтезом глибокого ліризму та інтелектуалізму, поєднанням конкретної художньої деталі з образами широкого узагальнюючого значення. У його поезії вміло протиставляються вічні категорії людського життя: любов і ненависть, правда і кривда, добро і зло, світло й пітьма, радість і горе – червоне й чорне.

Ліричний герой Павличкової лірики вміє бачити й тонко відчувати красу. Його кохання чисте і щире, а разом з тим – суто земне. Кохання – почуття багатогранне. Поет, не повторюючись, відображає в стислих, але ємких віршах одну виразну деталь: «Не бійся сивини моєї», «Ми вийдем з тобою на листя опале», «Зеленим вогнем береза…», «Горить суницями поляна», «Дівочих непорочних ліній…», «Ніч була ясною, я стежками біг» та інші шедеври творять могутню симфонію найблагороднішого людського почуття, такого знайомого всім – і такого неповторного, належного тільки йому, поету Дмитру Павличку.

Поезія Дмитра Павличка стає духовною плоттю народу. «Два кольори»,»Лелеченьки», «Явір і яворина» («Я стужився, мила, за тобою») – це неповторні перлини нашої української поезії. Їх, мабуть, було б досить на одне життя, на одну творчу долю. Особливою ліричністю виділяються й пісні «Впали роси на покоси», «Дзвенить у зорях небо чисте», «Веснянка», «Сива ластівка»… Красиве й потворне, величне й мізерне, безкорисливе у коханні й самозакохане, милосердне й безсердечне, червоне й чорне – такий лейтмотив інтимної поезії Дмитра Павличка.

Творчість Дмитра Павличка постійно підживлюється фольклором. Його твори перекладені болгарською, чеською, словацькою, сербохорватською, угорською, німецькою, англійською, французькою та іншими мовами.

Дмитро Павличко – невтомний будівничий нашого духовного життя, полум’яний громадянин нашої, української землі. Його поезія спрямована на оновлення життя, збагачення духовного світу, світу любові і злагоди. Ми пишаємося такою поезією.