Собори душ своїх бережіть…
О. Гончар
Залюблений у життя, Олесь Гончар формував своє світосприймання за умов будівництва нового світу. Свій могутній талант віддав на благо торжества правди і свободи. Його творчий шлях нелегкий.
Через два десятки літ гонінь і переслідувань повернулися у світ герої роману Олеся Гончара «Собор».
Собор, у романі, - пам’ятка історичного минулого нашого народу, коли цариця Катерина ІІ розігнала Січ. Запорожці розбрелися по світу, а на пам’ять спорудили собор. Цей собор - «поема степового козацького зодчества». У ньому - висока любов, велич духу, мірило совісті. Собор і став центром конфлікту між духовністю і бездуховністю.
Собор у центрі уваги всіх героїв роману й самого автора.
Ось він у нічному видінні стоїть, ніби величніший, ніж удень. Спочивають люди, міцно сплять «під наркозом акацій». Тільки не спить собор. Він височить над селищем і оберігає Зачіплянку.
Ще прекрасніший він опівночі: «…стоїть над селищами в задумі один серед тиші, серед світлої акацієвої ночі». Важко розгадати тайни віків. Собор ще повен далекою музикою, гримить літургією. Він повен гріхами, «в яких тут каялись і сповідались» і сльозами, і людськими надіями. Коло собору часто гуляють закохані. Коло нього «опиняться, повільно обійдуть довкола нього і він буде наче обертатися навколо своєї осі, виринаючи все новими банями, більшими та меншими… Так поставлений, що ніколи не полічиш, скільки їх насправді є».
Люди люблять своє селище і свій собор.
Свої власні роздуми про собор автор передає через образ Миколи Баглая - студента-металурга. В цьому образі особливо розвинуто почуття краси. Микола благородний, відважний, чесний, щирий. У нього здорове почуття власної гідності, духовна вищість над бездуховністю. Душа його - це храм, у ній - глибокий національний менталітет. Для Миколи «епіцентр життя» тут, у соборі. Його вражає це «зачіплянське барокко» акацій та винограду. Розрослись, сплелись дерева і кущі. Все переплелось. В єдності природи і собору Микола бачить гармонію, смисл життя. Хочеться йому жити «у мудрій злагоді з природою», «знати насолоду праці у поезії людських взаємин». Микола не тільки красномовно висловлюється про собор. Коли «здичавілі пришельці …вдерлися в собор і верещали там по-мавп’ячому, п’яно реготали і сквернословили» під дикі удари джазу, Микола один рванувся у собор. Все, що чув він, споганювало його душу, його прекрасну поему. П’ять ножових ран нанесла йому ця п’яна компанія. Тільки чудом він залишився живий. Та не міг вмерти Микола. Він, як собор, - символ невмирущої краси. В цьому образі - тема відповідальності людини, громадянина перед історією, перед майбутнім.
Постійно думає про собор, схиляється перед його величчю і красою учитель Хома Романович. Він довго був ув’язнений за те, що запально розповідав учням про минуле українського народу і його пам’ятку - собор. І душа його, благородна, відважна, незрадлива, незламна, - це величний собор. Хома Романович заповідає людям: «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!..»
Важливі для Олеся Гончара слова про велич і красу собору, про духовну красу людини висловлювали Іван Баглай, Костя-танкіст, Ізот Лобода, Вірунька і Єлька. Всі вони зросли в робітничій Зачіплянці. Микола-студент сказав би про них: «Правильні люди».
Металурги та їхні родини до пори до часу мовчать. Але ось пішла селищем чутка, що собор будуть руйнувати. І виявилось, що ніхто з них до собору не байдужий. Всі збагнули, що йдеться про їхню честь і сумління. На адресу руйнівників сліпий Костя-танкіст сказав правильно одне-однісіньке слово: «Сволоцюги!»
Серед героїв твору - наші сучасники і наші предки, ті, котрі заступили шлях орді і яничарам, кували списи на шаблі. Є серед них всілякі «лободи», що одхрещуються від власного минулого.
Володька Лобода - «номенклатурна» особа. Він хоче знищити собор. Це - хитра, підла, скритна людина. Весь час думає, як зруйнувати собор. «Їдеш, їдеш, а він (собор) усе стоїть. Відсунути б його куди-небудь з горизонту, щоб очі не муляв…» Це Лобода зняв охоронну дошку з собору. Такі бездуховні поранили Миколу. Володька боїться «високого начальства», яке може завжди запитати: «Невже він і досі стоїть, собор отой химерний? А як у вас з атеїстичною пропагандою? А з сектами як?»
Володька Лобода - духовний браконьєр, «сидить на культурі», «геній» на вигадки, «батькопродавець», порожній діяч, прихований під маскою начальства п’яничка-юшкоїд, злий і мстивий, бездушний і підступний, безбожний крутій.
Такі, як він, допустили, що «посеред собору кучугура комбікорму, далі звалені цупкі паперові мішки з суперфосфатом…» Це вони винні в тому, що Каховське море затопило сотні гектарів родючої землі, що є тепер велике болото, що сморід від нього сягає неба. Ось такі вони, руйначі людських духовних скарбів. Нема у них душі, замість неї - «купа цегли».
А хто знає, може з глибин всесвіту до нас прийдуть інозоряни і перше, що «їх здивує, будуть …собори!» Дивлячись на них, шукатимуть формули краси земної, величі нашого духу.
Роман Олеся Гончара - це звернення до наших душ. Заповіти і діяння предків нагадують нам про наш священний обов’язок перед минулим, сучасним і майбутнім.
Ми - діти козацькі, і повинні берегти пам’ять про дорогоцінні набутки минулих віків, примножувати їх. Кожен з нас мусить пам’ятати, що його душа - це храм, собор. Сьогодні ми - незалежна держава. Нарешті повертаємось обличчям до Божого храму. Як могли, то зберегли собори душ наших. То будьмо гідними наших багатих духовних традицій.
Немає коментарів:
Дописати коментар