«Слово о полку Ігоревім» – велична пам'ятка генію нашого народу

Автор «Слова про Ігорів похід» був великим українським патріотом

Іван Огієнко

Вчені стверджують, що «Слово…» – це пам’ятка українського духу, а не російського, білоруського, а потім українського, тобто, – всього давньоруського світу. Це відтоді, як цариця Катерина ліквідувала гетьманство в Україні, почало нищитись усе українське. В першу чергу нищились стародруки, аби в свідомості нащадків закріпити верховенство імператорського духу. І в часи тоталітарного режиму правда про «Слово…» на догоду ідеологам перекручувалася.

Українські вчені-літературознавці доводять, що автор «Слова…» – українець, людина книжна, можливо, учасник Ігоревого походу. Проте автор так і залишився невідомим. Суперечливими є погляди і на жанр «Слова…». Сам невідомий автор визначав жанр свого твору по-різному: «слово», «піснь», «повість», «трудные повісті», «старые словесы». Та навіть російські дослідники твору, наприклад, В. Бєлінський, не могли заперечувати подібність «Слова…» до українських народних дум. І дарма шукати в ньому зв’язків з російськими билинами. Про це стверджували М. Драгоманов, П. Куліш, О. Потебня, Ф. Колесса та ін. Так, у думах рима найчастіше дієслівна. Такою вона є і в «Слові…»:

Той Олег мечем крамолу коваше,

И стрелы по земли сияше…

І далі:

Уже нам своих милых лад ни мыслию смыслити,

Ни думою сдумати,

Ни очима съгладати…

Отже, форми дієслів українські (на -ти), а не російські (на -ть). «Слово…» написане віршованими розмірами дум. Воно нагадує голосіння, має речитативну форму. Цей речитатив то співучий, то декламаційний, то переходить у прозову розповідь. Можливо, «Слово…» співалося, як думи. Піснетворці виконували свої пісні під акомпанемент бандури, гуслів, ліри, кобзи.

Спробуємо подивитися на «Слово…» крізь призму української мови, поезії і українського світосприймання. На початку ХХ ст. Іван Франко зазначав: «… мова «Слова…» має у собі ще одну важну признаку – вказує на українство …автора, на його повне володіння тодішньою українською мовою…».

У «Слові…» вжито лексичні українізми: вельми, година, жалощі, могутній, туга, хула… Помітні також фонетичні та морфологічні ознаки української мови: готови, повити, взліліяни. Кличний відмінок притаманний українській мові, а не російській: княже, Давиде, Осмомисле Ярославе, господине, Романе і т. под.

Поетична мова «Слова…» надзвичайно подібна до мови української народної поезії. Порівняймо. У «Слові…»: «Не буря соколы занесе чрезъ поля широкая»; «галици стады біжать к Дону великому». У народній пісні:

То не чорная хмара наступає,

То синє море да й розігралось…

Ой, то ж не хмара, то орда іде.

Епітети «Слова…» нагадують постійні епітети у народних піснях: чисте поле, синє море, ясне сонце, чорна земля, бистра ріка, студена роса, сірий вовк, острий меч.

Плач Ярославни можна порівняти з українським замовлянням дівчини, що просить у Сонця для себе краси.

Чимало уривків «Слова…», за твердженням багатьох дослідників, вважаються віршами Бояна. На Київщині знаходиться земля Бояна, а само ім’я «Боян» дає можливість відчути глибину віків, якусь таємницю наших пращурів. Вони мали своїх співців Боянів. Один з них, очевидно, оспівав похід Ігоря. Існує думка, що поема була переспівана в ХІІ столітті. Тоді це не вважалося плагіатом.

Є у «Слові…» язичницький сон Святослава. Символіка сновидінь у свій час викорінювалася з літописів, та у цьому творі вона уціліла. Цей рідкісний прийом з давньої української літератури дійшов аж до нас.

Автор «Слова…» – людина великої ерудиції, глибокої національної ментальності, переробляючи поему Бояна, і не підозрював, що рятує від забуття ім’я свого талановитого попередника – великого генія нашого українського народу.

Романтичний ідеал національного визволення і свободи в ранній ліриці Павла Тичини

… В людях жити буду.

П. Тичина

У другому десятиріччі двадцятого століття один за одним у небуття йшли А. Тесленко, М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко, І. Нечуй-Левицький. На Західній Україні під тягарем криваво-воєнних подій майже замовкли О. Кобилянська, В. Стефаник. Було сумно і тяжко. Та розвалилися російська царська й австрійська цісарська імперії і заповідалося на волю Україні.

У тій порі і появилася перша збірка Павла Тичини «Сонячні кларнети». Так писав тільки Тичина: «Гаї шумлять», «Арфами, арфами», «О, панно Інно», «А я у гай ходила», «Хор лісових дзвіночків», «Скорбна мати». Така поезія – золотий фонд української літератури.

Юний поет захоплюється красою і музикою світу. Та він одночасно скорботний, бо світ такий буває нещасний. «Чорний птах з поля бою прилетів. Кряче. У золотому гомоні

над Києвом, над всією Вкраїною – кряче» («Золотий гомін»). Але життя не безнадійне. Звучить патріотичний афоризм: «Не сумуйте, смерті той не знає, хто за Вкраїну помирає!» («Війна»).

У «Сонячні кларнети» поет включив 44 найкращі свої твори. Їх поділяють на три тематичні групи; лірика з пейзажними і любовними мотивами; вірші про народне горе, принесене першою світовою війною; Україна і революція.

У творах про Україну Павло Тичина передовсім виступає як гуманіст. Він показує революцію у страшній своїй суті:

Одчинились двері -

Всі шляхи в крові!

«Одчиняйте двері…»

Поет застерігає Україну від нових трагедій:

Враз

Вниз

Впали краплі крові!..

Смерть шумить косою!..

«На стрімчастих скелях…»

Гіркі передбачення справдилися. Після каральних походів на нашу землю військ Муравйова, масових полтавських розстрілів, голоду 1921 року, жахливих акцій приборкання непокірних селян Україна опинилася по коліна в крові:

Мовчать далекі села.

В могилах поле мріє.

«Скорбна мати»

У поезії «Скорбна мати» («Пам’яті моєї матері») вжито алегорії: Христос символізує справедливість, Марія, мати – загальну любов, рай – уособлення щасливого, радісного життя, кривавий край -Україна. В основі роздумів поета – філософське трактування понять: «Я – Бог – Всесвіт». У Тичини «Я» – горде, сильне, романтичне. Воно робить всьому виклик, навіть Богу, і проголошує, що головне в житті – це Сонячні Кларнети, тобто гармонійний навколишній світ, повний барв, звуків, руху. Таким є в основі своїй романтичний ідеал Павла Тичини. Поет мріє, щоб його народ був свободним, бо йому властива висока духовна гармонія. А свобода духовна є і свобода національна.

Романтичний ідеал П. Тичини тісно пов’язаний з природою. Саме у природи людина має вчитися жити гармонійно. Поезія «Арфами, арфами…» створює відчуття широти, лункості. Весна – уособлення нового життя, – «закосичена», вона дарує нам «золотисті», «перламутрові», «вогневі» кольори. Це – кольори юної, закоханої у світ людини.

Такий ранній Тичина зі своїми романтичними ідеалами свободи. Його поезія висока, неповторна. То вже потім поета залякали, зацькували, насильно заполітизували.

Для нас Павло Тичина все ж залишився поетом європейського значення, художником, музикантом…

Тож візьмемо за приклад високий ідеал національного духу геніального українця, поета Павла Тичини і не зіб’ємось зі шляху, який має повести нас у високий цивілізований світ – світ гармонії, достатку, національної свободи.

Роль пісні в п’єсі І. П. Котляревського «Наталка Полтавка»

Не забувай того, хто сміло,

Із ясним сміхом розбудив

І розгорнув ширококрило

Понад землею рідний спів.

М. Рильський

Поетичне народнопісенне сприйняття нашим народом людини й навколишнього світу зародилося під впливом української природи, народних звичаїв та обрядів. Народнопісенне світосприймання є виявом таланту українця, своєрідності його характеру, духовної краси і сили українського слова.

Художньо-естетичним підтвердженням цього є п’єса І. Котляревського «Наталка Полтавка». Цей твір виник у добу, коли вирішувалася доля української культури. П’єса є геніальним твором нової української літератури. Національний характер героїв п’єси автор розкриває через сприйняття та осмислення народної пісні. Літературознавці виділяють у п’єсі власні твори автора, оброблені ним народні пісні, перероблені літературні пісні й пісні народні.

У п’єсі 22 пісні. Так, героїня твору Наталка Полтавка виконує 7 пісень, її улюблений Петро – 3, парубок, побратим Петра Микола – 3, мати Наталки Полтавки – 1, виборний Макогоненко – 2, возний Тетерваковський – 2. Є дует і хор.

Наталка Полтавка у пісні розкриває свою вдачу, вроду, долю. Її ліричний автопортрет – пісня «Ой я дівчина Полтавка». Вона подобається хлопцям, через те що гарна, весела, жартівлива, вірна у коханні. Її портрет доповнює пісня «Видно шляхи полтавськії…». З цієї пісні ми дізнаємося, що Наталка небагата, але чесного роду і дуже роботяща.

Наталка здатна на романтичне кохання. Її серце сповнене сумом за Петра («Віють вітри, віють буйні…»), «а сльози не ллються». На думку дівчини, «хто щасливим був часочок, по смерть не забуде».

У боротьбі за щастя Наталка стає рішучою. Піснею «Ой мати, мати! Серце не вважає» вона сміливо звертається до матері, бо впевнена, що «лучче умерти, як з немилим жити, сохнути в печалі…».

І. Котляревський змальовує і пісенний портрет Петра: сирота без роду, немає в нього «ні хатинки, нема щастя, ані жінки», «не орано і нічого не сіяно». А «у сусіда хата біла… жінка мила», «всі сусіда поважають» («У сусіда хата біла»).

Широко виливається у пісні «Та йшов козак з Дону» волелюбна козацька душа Петра:

Не спасибі долі, коли козак в полі,

Бо коли він в полі, тоді він на волі.

Петро щиро кохає Наталку. Про це він зізнається всьому світові («Сонце низенько»). Пісня передає його настрій, прагнення скоріше побачитися з Наталкою. Побачивши її, він йде на самопожертву: віддає зароблені гроші, аби пан возний не дорікав їй, що бідна.

Микола, побратим Петра, теж сирота. З його пісні «Гомін, гомін по діброві» ми дізнаємося, що це бувалий хлопець, його знають і орда, і ляхи, і турки. Волелюбний, розумний, дотепний і добрий, Микола сповнений почуття національної гордості за славних прадідів. Тих, які відстоювали рідну землю, обороняли її від ворогів. Про все це розказала нам його пісня.

Добра, мудра мати Наталки Терпилиха у пісні «Чи я тобі, дочко, добра не желаю». Справжня українська мати.

Скільки народного українського гумору, дотепу, щирості у піснях виборного! («Дід рудий, баба руда», «Ой під вишнею, під черешнею»).

Не залишають нікого байдужим сатиричні пісні возного Тетерваковського. У пісні «Всякому городу нрав і права» втілено художньо-образне виявлення «філософії» возного-крутія, хабарника, самозакоханого старого парубка. Він упевнений, що на світі багатий має «гнути» бідного, що мусить існувати хабарництво («всяк, хто не маже, то дуже скрипить»). Мова возного і його пісня – це суміш канцеляризмів, старослов’янізмів, судової лексики. Його пісня така ж закручена, як і думка, як його душа.

Пісня у п’єсі «Наталка Полтавка» І. П. Котляревського оздоровлює душу, вселяє віру в людину, в незрадливу любов. Адже пісня – душа народу.

Образ народного співця в поезії Т. Г. Шевченка

Я вам з того світа, любі, усміхнусь…

Т. Шевченко

Україна… Тут «родилась, гарцювала Козацька воля, вона «лягла спочить… А тим часом Виросла могила».

І про неї добрим людям

Кобзарі співають,

Все співають, як діялось,

Сліпі небораки,

Бо дотепні…

Цей уривок із поезії Т.Шевченка «Думи мої, думи мої…», якою починається перше видання «Кобзаря» (1840 р.) і яка є прологом до всієї творчості Т.Шевченка. У поезії контурно накреслюється образ Шевченкового кобзаря – народного співця, виконавця дум і пісень народних.

Кобзар – народний співець – довічно увійшов у свідомість нашого народу. Цей образ на весь зріст постає в «Перебенді». Вірш композиційно можна поділити на дві частини. У першій – народний співець буденний, реальний. Ця «постать наскрізь реальна, живцем вихоплена з дійсно українського життя, вповні національна, типово українська в кожній деталі», – зауважував Іван Франко. У другій частині – це самотній співець. Його постать романтично піднесена.

Пісенний репертуар Перебенді різноманітний, розрахований на певного слухача. Пісні, що їх виконує Перебендя, – веселі, жартівливі, любовні, сирітські, героїчні, трагічні, історичні, побутові, козацькі… Народний співець співає всюди, де є люди. Справжній син народу, його пісенна культура висока. Співає він і на могилі, «щоб люди не чули». Таке усамітнення властиве багатьом романтичним героям.

Шевченковий Перебендя постане в різних художніх модифікаціях, але завжди залишиться собою – вірним своїй Україні і своєму народові.

Іван Франко зазначав, що в образі Перебенді яскраво виявився великий «поетичний талант Шевченка», бо вічною темою в літературі є поет і суспільство, геній і народ: Горацій і Руссо, Шіллер і Гете, Міцкевич і Пушкін… Усе це генетична основа Шевченкового «Перебенді».

У поемі «Катерина» образ народного співця виведений епізодично. Він узяв собі в поводирі сина героїні – Івася. Кобзар-бандурист у поемі – постать другорядна, але вона продовжує біографію сироти, Івась і подібний до старця: обідраний,обшарпаний, «голий», як старий кобзар. А у багатій кареті під’їхав пан, батько Івася. Образ кобзаря тут потрібний Шевченкові, щоб звести батька з сином, Але огидний, бездушний москаль відвернувся від своєї дитини. Він учинив великий злочин перед рідним сином, його матір’ю і перед суспільством. Який образний соціальний трикутник: українка Катерина – москаль Іван – їхній син Івась; любов – зрада – позашлюбна дитина; трагічна смерть – панська розкіш – сирітське жебрацтво…

З кобзаревої пісні скомпонована історико-героїчна, романтична поема Шевченка «Тарасова ніч». Це твір про звитяжну битву запорозьких козаків під проводом Тараса Федоро́вича (Трясила) проти шляхетського війська.

У поемі відсутня авторська характеристика кобзаря. Але читач відчуває, що це талановитий співак, оповідач, музи́ка, поет, творець, учитель, вихователь, історик, щирий українець-націоналіст, шляхетний у своїх помислах і діях.

Шевченківського Перебендю зустрічаємо і в гайдамацькому повстанні (поема «Гайдамаки»). Як і Ярема, Гонта, Залізняк, кобзар Волох – живе втілення народного гніву до гнобителів, Своїм співом він звеселяє козаків, завзято танцює в їхньому гурті, «шкандибає на коні» за ними. Кобзар Волох – це художнє втілення козацької вольниці, героїки завзяття, сміху, дотепу, жарту…

У творі «Мар’яна – черниця» увагу привертає образ триструнної, зіпсованої кобзи. На ній сліпий кобзар виконує пісню про розбите, нещасливе кохання.

Інший образ кобзаря Степана змальовано в Шевченковій поемі «Невольник», який показаний у побутовому та в історичному плані. У стосунках України зі своїм поневолювачем , Москвою, виступають «три лірники» у поемі-містерії «Великий льох». Поет показав, як Москва робила все для того, щоб витравити дух українства, скалічити, зневолити, знищити душу України.

У Шевченкових образах народних співців-кобзарів можна прочитати історію України, її «політичну геометрію» – «трикутник смерті»: царська Росія – королівська Польща – султанська Туреччина.

Шевченкові народні співці – це символ, виразник національного болю України, це – захисник знедолених, глашатай волі й незалежності рідного краю.

Славні українські кобзарі – духовні витязі української нації, що в невмирущій, незнищенній нашій пісні утверджували і множили славу України.

Вони і тепер живуть в українській душі, усміхаються їй з того світу в часи злетів і падінь, тимчасових негараздів і надій на світле прийдешнє.

Картини народного побуту в поемі І. П. Котляревського «Енеїда»

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть.

Т. Г. Шевченко

І. П. Котляревський належить до тих діячів культури, які особливо яскраво й багатогранно відобразили у своїй творчості душу народу, його національну своєрідність, поетичну вдачу. У важкі часи самодержавства І. П. Котляревський розкривав духовну велич рідного народу, його мрії, у художніх образах втілив віру народу в краще майбутнє. Прикладом цього є твори «Енеїда», «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник».

В основу поеми «Енеїда» І. П. Котляревський поклав сюжет поеми «Енеїда» римського поета Вергілія і створив цілком самобутній, оригінальний твір. Велична Вергілієва епопея під пером українського поета перетворилась на веселу бурлескну розповідь, яка вражає читача своєю дотепністю, витонченістю спостережень у відображенні життя українського народу, його побуту другої половини ХVІІІ століття.

Поема «Енеїда» І. П. Котляревського – це своєрідна енциклопедія українознавства. З поеми дізнаємося, якими були знаряддя праці українців, предмети побуту, зброя, як кували її в кузні, якими спритними були майстри-зброярі. Цікавими є місця в поемі, де описано, якою була оселя, з якого дерева її будували. Навіть можна дізнатися, які картини висіли на стінах в українців. Ми дізнаємося, які пісні любили співати українці, на яких інструментах грали, якими були ігри, ігрища, розваги (до речі, любили і шашки), коли влаштовували двобій, виводили ведмедя, як ішли на полювання, як скликали гасити пожежу, якою була ярмарка, коли вчиняли жертвоприносіння Богам.

Змальовані в поемі народні звичаї, повір’я.

Вечорниці. Дівки та молодиці співають колядок, весільних пісеньок, грають «у ворона», палять клоччя, ворожать. Там «в комин суджених питали, У хатніх вікон підслухали, Ходили в північ по пустках, до свічки ложечки палили, Щетину із свині шмалили…» Грали у «панаса», «журавля», «дудочку», «хрещика», «горюдуба», «хлюста», «пари», «візка», «дамки»… Ігри, пісні, ворожіння, примівки, підшіптування – далеко не всі звичаї. Описані похорон, поминки, голосіння, спалювання трупів.

Згадуються в поемі назви народних інструментів і танців, чоловічого, парубоцького, жіночого, дівочого буденного і святкового одягу:

Бандура «горлиці» бриньчала,

Сопілка «зуба» затинала,

А дудка грала «по балках»;

«Санжарівки» на скрипці грали,

Кругом дівчата танцювали

В дрібушках, в чоботях, в свитках.

У будні багаті парубки носили чобітки, штани, сорочку, каптан з китайки, шапку, з каламайки пояс і чорний шовковий платок.

Особливо детально описані обіди та напої у вищих, середніх та нижчих верств населення. Дізнаємося, що їли в м’ясопусну і щодня, коли і що пили. Пана Енея, наприклад, пригощали так:

Поклали шальовки соснові,

Кругом наставили мисок;

Тут з салом галушки лигали,

Лемішку і куліш глитали

І брагу кухликом тягли;

Та і горілочку хлистали…

У поемі наводяться приклади найбільш поширених імен селян: Педько, Терешко, Шеліфон, Панько, Охрім, Лесько, Олешко, Сізьон, Пархом, Їсько, Фесько, Стецько, Онисько, Опанас, Свирид, Лазар, Тарас, Денис, Остап, Овсій та ін.

Картинам народного побуту гостро, сатирично протиставляється в «Енеїді» сучасний поетові «Олімп» – правляча феодально-поміщицька верхівка російського самодержавства. Небесні Боги – це «високі сфери царського оточення, сенат, департамент, міністерства. В полі зору письменника – паразитичне існування поміщицько-кріпосницького ладу, нав’язаного українському народові імперською Москвою. Хабарницька бюрократично-канцелярська зграя є винуватцем людського горя, вона засуджується автором на «вічні муки» в пеклі. Під маскою гумору І. П. Котляревський кинув російському царизмові гостре звинувачення в тому, що російські державні закони закріплюють жорстоке знущання промосковської панівної верхівки над українським народом.

Автор закликає любити вітчизну, множити козацьку вдачу, яка виявляється в поведінці кошового отамана Енея, троянців, в образах козаків Евріала і Низа. Найсвятіше для людини – бойове товариство, побратимство, вірність дружбі, вітчизні.

Любов к отчизне де героїть,

Там сила вража не устоїть,

Там грудь сильніша од гармат.

Поема «Енеїда» І. П. Котляревського є глибоко народним твором. Це насамперед є результатом того, що письменник глибоко вивчав народний побут, духовне життя українського народу. Він писав:

Піду я до людей старих…

І попрошу їх розказати,

Що чули од дідів своїх.

Поема «Енеїда» І. П. Котляревського – перша друкована книга, написана народною українською мовою, твір нової української літератури. Автор перший здійснив відхід від старокнижної мови і написав поему мовою свого народу.

«З журбою радість обнялась» (за творчістю Олександра Олеся)

Схиляю голову, становлюсь на коліна…

Простіть мене, брати мої…

Нехай простить мене і мати Україна,

О, не забув, не зрадив я її.

О. Олесь

Олександр Олесь належить до покоління письменників, які з’явились в українській літературі на початку ХХ століття, коли «ще жили і творили великі І. Франко, М. Коцюбинський і Леся Українка» (М. Рильський). Інтелігенція того часу вітала в особі Олександра Олеся «надійну творчу силу, визнала його як щирого й безпосереднього лірика, яким він був усе своє життя», – стверджував Максим Рильський.

Сам О. Олесь (Кандиба) серед літературних імен, які формували його світогляд, називає Т. Шевченка, П. Куліша, Марка Вовчка, М. Некрасова, І. Нікітіна, О. Кольцова, М. Лермонтова. Незабутні зустрічі О. Олеся з І. Франком, О. Кобилянською, М. Коцюбинським, В. Гнатюком відбулися на Буковині, на Гуцульщині.

Кожен вірш О. Олеся – це сповідь, творчість душі. Пророчими для митця виявились рядки поезії «З журбою радість обнялась…». У творі відображена доля його творчої спадщини та особисте життя. Сама назва вірша символізує любов поета до рідного краю і тугу за ним, зумовлену довгими роками проживання на чужині. Олександр Олесь – людина-патріот. Читача захоплює високохудожній образ Дніпра, символу запорозького козацтва, України («Дід Дніпро розплющив очі…»). Цей образ часто зустрічається у творчості Т. Г. Шевченка. Шевченківський заклик до боротьби звучить у вірші «Дніпро»:

Рвіть, рвіть ланцюги,

Грудьми ріжте береги!

Поет з болем сприйняв обнадійливі події 1905 р. Він вірив, що цей спалах зможе пробудити серце української нації, що сила «вільного духу» скине ярмо тиранії.

Мужній патріот свого народу пише збірку «На хвилях», яка 70 років пролежала в архівах. Символом надій автор називає айстри – осінні квіти, що вселяють пізні надії. Поезія «Айстри» – це сподівання на переміни. Але квіти «схилились і вмерли». Так і революція не принесла сподіваних результатів. З поразкою революції серце письменника проймається журбою за долю України. Але надії воскресають, бо над трупами квітів «засяяло сонце».

Поет вірить у відродження свого краю, нації («Яка краса: відродження країни!»). Він вірить, що таки звучатиме «в рідній школі рідна мова» («Рідна мова в рідній школі»).

Поезіям О. Олеся притаманні роздуми про життя, кохання, краса природи. Таким є вірш «Чари ночі». Твір наповнений радісними і світлими почуттями закоханих. Одночасно у творі звучить і журливий мотив про плинність часу, скороминучість людського життя:

Гори! Життя – єдина мить,

Для смерті ж – вічність ціла.

Поезія покладена на музику. Взагалі, поезія О. Олеся надзвичайно мелодійна. Літературознавці стверджують, що він пише вірші-пісні, створює музичні образи. Голос поета – це голос України. Музикою дихають рядки віршів «Не забуду…», «Косять коси», «Є слова, що білі, білі…» та ін.

Прекрасним зразком інтимної лірики є вірш-пісня «Хочу я троянди…»:

І волошкам синім в полі, серед трав,

Я казки чудесні і легенди склав.

Тільки ти, билинко, вечора смутніш,

На холодній скелі в самоті стоїш.

Поживши довгі роки на чужині, поет сумував за Україною. Тугу і переживання за рідною землею поет висловлює у вірші «Брати-вигнанці, пригадаймо…»:

Брати-вигнанці, пригадаймо

Коханий край, щасливі дні…

Брати і сестри, заридаймо

Серед чужих на чужині.

Поетичними рядками О. Олеся крокує журба і радість. Син своєї доби, він розділив гіркоту і радість своєї долі, він зачаровувався і помилявся, бував переможцем і переможеним. У його життєвому і творчому шляху «з журбою радість обнялась». Головне своє завдання він вбачав у тому, щоб оспівати щастя, свободу і любов, щоб вивести рідний народ з темряви до світла.