«Я б побажав тобі когось отак любити, як я тебе люблю…» (за поезією Василя Симоненка)

Моя любове, ти - як Бог

Дмитро Павличко

В. Симоненко - поет другої половини двадцятого століття. «Витязь молодої української поезії» (Олесь Гончар). Він належить до покоління, пробудженого хрущовською відлигою. Це покоління прагнуло сказати правду, розвінчати добу сталінського культу особи. Воно проголошувало самоствердження людини у вільному світі, намагалося цілком і повністю відродити нашу національну ментальність.

Василь Симоненко - поет надзвичайної мудрості, багатогранного і мужнього таланту. Він прожив неповних двадцять дев’ять років, а залишив людству неоціненний духовний скарб - свою поезію, багату ідеями і гармонійною завершеністю.

Жити, творити, радіти, мріяти і любити лише разом зі своїм народом, на своїй рідній землі - така ідея Симоненкової поезії. Чистота, щирість, благородство, мудрість, філософічність думки, поетика українського слова - такі основні риси інтимної лірики Василя Симоненка.

У поезії «Ти знаєш, що ти - людина?» митець нагадує, що кохання притаманне людині, але життя не вічне. Тому:

…Жити спішити треба,

Кохати спішити треба -

Гляди ж не проспи!

Автор зумів відтворити чарівність і неповторність першого кохання. Юнак чи дівчина завжди його очікують, а приходить воно неждано. Так побудований і вірш «Вона прийшла». Багатство епітетів, метафор на початку вірша («вона … непрохана й неждана», «заквітчана, мила», «юнацькі несміливі сни», «такою ніжною і доброю була», «вона до мене випливла з туману») викликає почуття повного щастя,, безмежної радості. В останніх рядках поезії ми дізнаємося, що це прийшла любов. «… Ну як мені за нею не піти?» - риторично запитує поет.

Найважливіше, найдорожче у коханні - вірність. Як важливо, вибравши друга, бути в ньому впевненим усе життя.

Твоя краса в моїх очах.

Але скажи: чи ти зі мною поруч

Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?

«Там, у степу схрестилися дороги…»

Є в кохання будні і свята, радість і жаль. Тому не можна прожити за «вуаллю рожевих ілюзій». Треба вірити, що любов допомагає переборювати негаразди. Стверджуючи цю думку, автор використав антитези: будні - свята, радість - жаль, тебе - мене, гнів - любов. Саме ці стилістичні фігури підкреслюють перебіг щасливих і сумних хвилин сімейного життя.

Філософське звучання в поезії «Ну скажи…» підсилюють узагальнення лексемами «Я» і «Ти». «Я» - хлопці, чоловіки. «Ти» - дівчата, жінки. Так буде вічно під вічним небом на вічній Землі. Використав поет і риторичні ствердження: «Хіба не фантастично», «Як це все буденно!», «Скільки раз це бачила земля!»

В. Симоненко у багатьох своїх поезіях прославляє «Її», сповідується «Їй», молиться «до Неї». Образ коханої невіддільний від образу рідної України. До України поет звертається, як до коханої жінки:

Задивляюсь у твої зіниці,

Голубі й тривожні, ніби рань.

«Задивляюсь у твої зіниці»

Гучний, мільйонний, пристрасний, збурунений, ніжний, ласкавий, жорстокий світ, «мереживо казкове», зорі і трави, «мрево світанкове», магія коханого лиця…Ось де має просити людина щастя («Світ який - мереживо казкове»!). Яке багатство художніх засобів! І в одному вірші. Чи може хтось отак любити, як поет Василь Симоненко? Ні!

Поезія В. Симоненка здобула широке і загальне визнання, вона завжди відкриває читачеві щось нове, важливе, інколи незвідане. Вона, як Бог, допомагає нам жити, творити, кохати. Дай Боже, щоб нас любили так вірно, ніжно і самовіддано, як вчить Симоненкова поезія.

Собор як символ духовної краси людей за романом О. Гончара «Собор»

Собори душ своїх бережіть…

О. Гончар

Залюблений у життя, Олесь Гончар формував своє світосприймання за умов будівництва нового світу. Свій могутній талант віддав на благо торжества правди і свободи. Його творчий шлях нелегкий.

Через два десятки літ гонінь і переслідувань повернулися у світ герої роману Олеся Гончара «Собор».

Собор, у романі, - пам’ятка історичного минулого нашого народу, коли цариця Катерина ІІ розігнала Січ. Запорожці розбрелися по світу, а на пам’ять спорудили собор. Цей собор - «поема степового козацького зодчества». У ньому - висока любов, велич духу, мірило совісті. Собор і став центром конфлікту між духовністю і бездуховністю.

Собор у центрі уваги всіх героїв роману й самого автора.

Ось він у нічному видінні стоїть, ніби величніший, ніж удень. Спочивають люди, міцно сплять «під наркозом акацій». Тільки не спить собор. Він височить над селищем і оберігає Зачіплянку.

Ще прекрасніший він опівночі: «…стоїть над селищами в задумі один серед тиші, серед світлої акацієвої ночі». Важко розгадати тайни віків. Собор ще повен далекою музикою, гримить літургією. Він повен гріхами, «в яких тут каялись і сповідались» і сльозами, і людськими надіями. Коло собору часто гуляють закохані. Коло нього «опиняться, повільно обійдуть довкола нього і він буде наче обертатися навколо своєї осі, виринаючи все новими банями, більшими та меншими… Так поставлений, що ніколи не полічиш, скільки їх насправді є».

Люди люблять своє селище і свій собор.

Свої власні роздуми про собор автор передає через образ Миколи Баглая - студента-металурга. В цьому образі особливо розвинуто почуття краси. Микола благородний, відважний, чесний, щирий. У нього здорове почуття власної гідності, духовна вищість над бездуховністю. Душа його - це храм, у ній - глибокий національний менталітет. Для Миколи «епіцентр життя» тут, у соборі. Його вражає це «зачіплянське барокко» акацій та винограду. Розрослись, сплелись дерева і кущі. Все переплелось. В єдності природи і собору Микола бачить гармонію, смисл життя. Хочеться йому жити «у мудрій злагоді з природою», «знати насолоду праці у поезії людських взаємин». Микола не тільки красномовно висловлюється про собор. Коли «здичавілі пришельці …вдерлися в собор і верещали там по-мавп’ячому, п’яно реготали і сквернословили» під дикі удари джазу, Микола один рванувся у собор. Все, що чув він, споганювало його душу, його прекрасну поему. П’ять ножових ран нанесла йому ця п’яна компанія. Тільки чудом він залишився живий. Та не міг вмерти Микола. Він, як собор, - символ невмирущої краси. В цьому образі - тема відповідальності людини, громадянина перед історією, перед майбутнім.

Постійно думає про собор, схиляється перед його величчю і красою учитель Хома Романович. Він довго був ув’язнений за те, що запально розповідав учням про минуле українського народу і його пам’ятку - собор. І душа його, благородна, відважна, незрадлива, незламна, - це величний собор. Хома Романович заповідає людям: «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!..»

Важливі для Олеся Гончара слова про велич і красу собору, про духовну красу людини висловлювали Іван Баглай, Костя-танкіст, Ізот Лобода, Вірунька і Єлька. Всі вони зросли в робітничій Зачіплянці. Микола-студент сказав би про них: «Правильні люди».

Металурги та їхні родини до пори до часу мовчать. Але ось пішла селищем чутка, що собор будуть руйнувати. І виявилось, що ніхто з них до собору не байдужий. Всі збагнули, що йдеться про їхню честь і сумління. На адресу руйнівників сліпий Костя-танкіст сказав правильно одне-однісіньке слово: «Сволоцюги!»

Серед героїв твору - наші сучасники і наші предки, ті, котрі заступили шлях орді і яничарам, кували списи на шаблі. Є серед них всілякі «лободи», що одхрещуються від власного минулого.

Володька Лобода - «номенклатурна» особа. Він хоче знищити собор. Це - хитра, підла, скритна людина. Весь час думає, як зруйнувати собор. «Їдеш, їдеш, а він (собор) усе стоїть. Відсунути б його куди-небудь з горизонту, щоб очі не муляв…» Це Лобода зняв охоронну дошку з собору. Такі бездуховні поранили Миколу. Володька боїться «високого начальства», яке може завжди запитати: «Невже він і досі стоїть, собор отой химерний? А як у вас з атеїстичною пропагандою? А з сектами як?»

Володька Лобода - духовний браконьєр, «сидить на культурі», «геній» на вигадки, «батькопродавець», порожній діяч, прихований під маскою начальства п’яничка-юшкоїд, злий і мстивий, бездушний і підступний, безбожний крутій.

Такі, як він, допустили, що «посеред собору кучугура комбікорму, далі звалені цупкі паперові мішки з суперфосфатом…» Це вони винні в тому, що Каховське море затопило сотні гектарів родючої землі, що є тепер велике болото, що сморід від нього сягає неба. Ось такі вони, руйначі людських духовних скарбів. Нема у них душі, замість неї - «купа цегли».

А хто знає, може з глибин всесвіту до нас прийдуть інозоряни і перше, що «їх здивує, будуть …собори!» Дивлячись на них, шукатимуть формули краси земної, величі нашого духу.

Роман Олеся Гончара - це звернення до наших душ. Заповіти і діяння предків нагадують нам про наш священний обов’язок перед минулим, сучасним і майбутнім.

Ми - діти козацькі, і повинні берегти пам’ять про дорогоцінні набутки минулих віків, примножувати їх. Кожен з нас мусить пам’ятати, що його душа - це храм, собор. Сьогодні ми - незалежна держава. Нарешті повертаємось обличчям до Божого храму. Як могли, то зберегли собори душ наших. То будьмо гідними наших багатих духовних традицій.

«Червоне – то любов, а чорне – то журба» (Інтимна лірика Дмитра Павличка)

Два кольори мої, два кольори…

Оба на полотні, в душі моїй оба,

Два кольори мої, два кольори…

Червоне – то любов, а чорне – то журба.

Д. Павличко

Пісня «Два кольори» відома і моєму поколінню. Сприймається вона як народна. А написав її лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка поет Дмитро Павличко разом із композитором О. Білашем. Пісня «Два кольори» за популярністю конкурує з Малишковим «Рушником».

У своїй поезії Д. Павличко оспівує велику повагу і любов до рідної матері. Вишита її руками сорочка завжди додавала синові снаги і певності, коли його «водило в безвісті життя». Два кольори водили поета по світах і кликали додому, переплітали сумні і радісні дороги його життя:

Мене водило в безвісті життя,

Та я вертався на свої пороги,

Переплелись, як мамине шиття,

Мої сумні і радісні дороги.

Поезія «Два кольори» примушує нас замислитись, що таке життя, кохання, журба… В ній багато спільного з поезією А. Малишка – «Піснею про рушник». Але ця спільність пояснюється тим, що у нашого народу і на Прикарпатті, і в Подніпров’ї однакові традиції, етика і мораль. Однакові синам стеляться «дороги далекі», «сумні і радісні дороги», «незнані шляхи». У нашого народу переважають два кольори-символи: червоний – щастя і любові, чорний – журби і печалі.

Любов і журба, батьківська турбота і материнська щира любов – ниточка нашого славного родоводу. Любов у Д. Павличка сягає високого небесного почуття, вона осяває душу людини, любов не можна побачити і почути. Вона, як Бог, наповнює душу («Моя любове, ти як Бог…»). Справжня любов – неземна: «…на одну любов дано одне життя».

Поет стверджує, що любов – дарунок життя. Це те, що робить людину щасливою. Любов творить поезію. Любов може створити Генія. Її чекають з нетерпінням, як «цілющого джерела».

Поезія Дмитра Павличка глибока, відверта, щира. Сповідальне слово до матері, тужливе послання до коханої – у всьому виявляється громадянська пристрасть поета. Він поринає в тайни людської душі, тонко відтворює то радісну, то трагічну перемінливість часу. Поетичне мислення поета характеризується синтезом глибокого ліризму та інтелектуалізму, поєднанням конкретної художньої деталі з образами широкого узагальнюючого значення. У його поезії вміло протиставляються вічні категорії людського життя: любов і ненависть, правда і кривда, добро і зло, світло й пітьма, радість і горе – червоне й чорне.

Ліричний герой Павличкової лірики вміє бачити й тонко відчувати красу. Його кохання чисте і щире, а разом з тим – суто земне. Кохання – почуття багатогранне. Поет, не повторюючись, відображає в стислих, але ємких віршах одну виразну деталь: «Не бійся сивини моєї», «Ми вийдем з тобою на листя опале», «Зеленим вогнем береза…», «Горить суницями поляна», «Дівочих непорочних ліній…», «Ніч була ясною, я стежками біг» та інші шедеври творять могутню симфонію найблагороднішого людського почуття, такого знайомого всім – і такого неповторного, належного тільки йому, поету Дмитру Павличку.

Поезія Дмитра Павличка стає духовною плоттю народу. «Два кольори»,»Лелеченьки», «Явір і яворина» («Я стужився, мила, за тобою») – це неповторні перлини нашої української поезії. Їх, мабуть, було б досить на одне життя, на одну творчу долю. Особливою ліричністю виділяються й пісні «Впали роси на покоси», «Дзвенить у зорях небо чисте», «Веснянка», «Сива ластівка»… Красиве й потворне, величне й мізерне, безкорисливе у коханні й самозакохане, милосердне й безсердечне, червоне й чорне – такий лейтмотив інтимної поезії Дмитра Павличка.

Творчість Дмитра Павличка постійно підживлюється фольклором. Його твори перекладені болгарською, чеською, словацькою, сербохорватською, угорською, німецькою, англійською, французькою та іншими мовами.

Дмитро Павличко – невтомний будівничий нашого духовного життя, полум’яний громадянин нашої, української землі. Його поезія спрямована на оновлення життя, збагачення духовного світу, світу любові і злагоди. Ми пишаємося такою поезією.

Відображення героїчної боротьби за волю запорозького козацтва в народних думах і піснях

Так ось вона Січ! Ось те гніздо, звідки вилітають усі ті горді й дужі, як леви! Ось звідки розливається воля й козацтво на всю Україну.

М. Гоголь

Воля й козацтво, героїчна боротьба й звитяга – ці поняття в народних думах та піснях взаємопов’язані, не роздільні.

Козацька воля панувала у мирні дні на Запоріжжі, хоча козаки жили за розпорядком дня на Січі. Понад усе була військова дисципліна. Її заснували на принципах людської гідності. Найбільше козак боявся осуду своїх товаришів за порушення дисципліни. Дуже важливим було побратимство.

У боротьбі за волю запорожці проявляли великий героїзм. Вони були своєрідними прикордонниками, які попереджували людей про небезпеку й першими вступали в бій з ворогом. Тому народ у думах і пісних, легендах і переказах, казках і притчах, жартах і анекдотах, оповідях і літописах оспівував героїчну боротьбу запорозького козацтва за волю.

Багаті за змістом, за образністю мови є народні думи та пісні про героїчних запорожців. Ось «Дума про козака Голоту». В ній розкривається боротьба українського народу в ХVI – XVII ст. проти татарських нападників.

Козак Голота – відважний, сміливий, у поєдинку переміг багатого татарина, який хотів захопити його і продати у неволю. Голота протиставляється багатому татарину, у якого головне – нажива. Народ висловлює в думі своє заповітне бажання, щоб козаки завжди:

Хороші мислі мали… І неприятеля під ноги топтали.

Якщо козак Голота – це узагальнений образ багатьох сміливих борців за волю, то Самійло Кішка – історична особа. Він – учасник морських походів запорозьких козаків проти Туреччини. У 70 –х роках XVI ст. потрапив у турецький полон і провів у неволі майже 25 років. У 1599 році Кішка організував на турецькій галері повстання невільників і повернувся в Україну. Він був обраний гетьманом.

У «Думі про Самійла Кішку» розкрито характер мужнього патріота, захисника християнської віри.

Героїчна боротьба запорозького козацтва за волю відображена в думах: «Хмельницький і Барабаш», «Перемога над Корсунем», «Хмельницький і Василій Молдавський» та ін.

Богдан Хмельницький у народних думах – великий борець за свободу рідної землі й рідного українського народу. Його вірним побратимом був Іван Богун, про що народ говорить у думі «Іван Богун»:

А кобзарі грали,

В струни дотинали

Та Богдана з Богуном

Піснями хваляли!

Близькими до дум за ідейною спрямованістю є народні пісні. Так, на західноукраїнських землях добре відома пісня «Ой Морозе, Морозенку». Вона розповідає про один з боїв козаків проти панської Польщі у ХVІІ ст. Можливо, Морозенко – це один із соратників Богдана Хмельницького, полковник Станіслав Морозенко або осавула Нестор Морозенко. Є понад 40 варіантів цієї пісні, але в кожній із них Морозенко і його побратими козаки – це великі борці за зволю запорозького козацтва, а його особі – всієї України.

Понад 400 років народ прославляє у пісні відважного лицаря Байду. Історики довели, що його прототипом був Дмитро Іванович Вишневецький, князь, гетьман, засновник Запорозької Січі, один із перших організаторів українського козацтва.

«Пісня про Байду» має традиційний народний зачин:

В Цареграді на риночку

Та п’є Байда мед-горілочку…

Байда – сміливий, сильний духом і тілом, не боїться ворога. Треба мати надзвичайну силу, щоб його перемогти.

Для народних дум і пісень особливо характерні гіперболи:

Ой ще козак не примірився,

А татарин ік лихій матері з коня покотився!

(«Дума про козака Голоту»)

Самійло Кішка легко зняв зі своїх рук і ніг кайдани і « у Чорнеє пороняв», а в його честь козаки «із семип’ядних пищалей гримали, Кішку Самійла по волі поздоровляли» («Самійло Кішка»).

Причеплений ребром на гак, Байда живе кілька днів, не втрачаючи свідомості. Він спроможний ще й влучно стріляти. Його стріла пробила наскрізь аж трьох людей.

Такі запорожці. Справжні лицарі. А де лицарство – там і мужність у боротьбі за волю, там і порядність у боротьбі, в особистому житті, в коханні.

У кожного козака була мати, були й сестри, кохані, наречені, були й дружини з дітьми. Вони плакали, виряджаючи козаків на Січ, у похід, роками чекали їх вдома…Вели без чоловіків господарство, ростили дітей. Про це складено немало народних пісень. Багато з них виконували мої дідусь та бабуся у нас, на Буковині: «Їхав козак на війноньку», «Їхав козак за Дунай», «Засвистали козаченьки» (варіант « Засвіт встали козаченьки»), «Стоїть явір над водою», «Ой у полі жито», «Ой у лузі та ще й при березі», «Ой там, за Дунаєм», «Ой на горі да женці жнуть» та інші. Співають, звичайно, і «Пісню про Байду».

Козацька вольниця, Запорізька Січ – славна сторінка нашої історії. Саме з Січі розливалася воля на все українство. Запорізька Січ була християнською, демократичною республікою, островом волі українців серед феодально-кріпосницького океану самодержавної Росії. У народних думах і піснях Запорізька Січ, козацьке військо, демократична держава закарбувалися як одна з найгероїчніших сторінок світової історії, Ми, українці, пишаємося цим.

Втілення в образі Марусі Чурай моральної краси й таланту українського народу

(За романом Ліни Костенко «Маруся Чурай»)

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

Т. Шевченко

Роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» - видатне явище в українській художньо-історичній романістиці ХХ ст.

У розвитку цього рідкісного й цікавого жанру Ліна Костенко зробила якісно новий крок, творчо засвоївши досвід своїх попередників.

В історичному романі «Маруся Чурай» розповідається про життя українських міст і сіл періоду визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. У творі зображена блискуча галерея народних образів. Тут полковники, козаки, козацькі дружини, поштиві люди, тітки, шевці, куми, сусідки. Та найповніше автор змальовує головну героїню Марусю Чурай. Відомостей про життя дівчини, окрім її пісень, дуже мало.

Починається роман з кульмінації – суду над Марусею. Вона сидить на лаві підсудних, бо отруїла Гриця. Він самохіть випив келих трунку, який Маруся приготувала для себе.

Суд іде. Прибуває посланець від кошового. Потрібна поміч: з військом наближається польський гетьман Потоцький. Поляжуть на полі битв запорожці, а тут, в Полтаві, «погиб козак од женської руки». Один за одним виступають свідки. «Любов – діло неосудне», - стверджує Ящиха Кошова. «Грицько зцурався дівчини такої», - сказав полковник. Багато свідчень, а пропозицій нема. Стоїть убийниця, за Грицем тужить. Нарешті вирішено: Маруся помре на шибениці. Козак Іван Іскра , який щиро кохає Марусю, приносить від самого гетьмана звістку: «…відпустити дівчину негайно і скасувати вирока того».

У листі гетьмана звучить думка про неперевершеність української пісні Марусі Чурай: «Її пісні – як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот». Українська пісня «помагає не вгашати духа», адже про козацькі битви –«на папері голо», лише в піснях вогонь отой пашить». Український народ в особі Марусі Чурай – носій козацьких звитяг.

Маруся – дочка запорізького козака. Він – справжній син свого народу, «розп’ятий у Варшаві, а не схилив пред ворогом чола».

У третьому розділі роману Чураївна пригадує своє дитинство, роздумує над долею рідного народу, намагається розібратися у поведінці Гриця. Чому він зрадив її.

Гриць не міг зрозуміти злету Марусиної душі, краси її пісень, які так високо цінував народ. Життєве кредо Марусі – не зрадити своєму народові, бути завжди потрібною людям.. Це і було причиною її нещасливого кохання.

Образи Марусі і Гриця – трагічні. Це трагічне має соціально-історичний характер, бо «вимога права на щастя, на свободу і любов є вимога і особиста, і загальна».

Доля Гриця і Марусі – то лише окремий випадок у житті знедоленого народу України.

Пісні талановитої дочки українського народу Марусі Чурай утверджують народне, українське світобачення, незнищенність духу, моральну красу і великий талант нашого народу. Ці риси притаманні кращим українським пісням нашого часу.

Роман Ліни Костенко є унікальним в українській літературі. Тому саме за цей роман у віршах Ліна Костенко удостоєна 1987 року Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка.

Національні символи в українській літературі

Багата символами українська література. Образи-символи ще в доісторичні часи використовувались в усній народній творчості. Вони збереглися у літературних пам’ятках ХІ – ХІІ століть (в літописах, в давньоруській поемі «Слово о полку Ігоревім»…).

Так, часто повторюючись для означення того самого явища, певний образ став символом – знаком, що означає якусь думку або почуття. Наприклад, зозуля – символ охопленої тугою жінки, ворон – символ горя, нещастя, сокіл – символ доброго молодця, витязя, сонце, місяць – символи князів руських.

Образ-символ зозулі я і сам давно розгадав з української пісні, яку знала моя прабабуся з Буковини і передала її своїм нащадкам Ось початок пісні:? «Ку-ку! Ку-ку! Чути в ліску. Ходім співаймо, радо вітаймо Божу, Божу, Божу весну!»

Пізніше я зрозумів, що зозулю слухає охоплена тугою жінка, у якої «час рікою пливе» - біжать роки, приходить старість.

З усіх фольклорних творів, які я читав, найбільше символів у «Кобзарі» Т. Г. Шевченка. Згадую поезію Т. Шевченка «Думи мої, думи мої…». Думи – символ поетичних рядків, поезії взагалі: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?..»

Шевченко страждає за долю України. Шевченкові думи – це квіти його душі, рідні діти.

Та найчастіше, на мою думку, у «Кобзарі» згадуються Дніпро і козаки. Дніпро – символ нашої Батьківщини, її славного Запоріжжя. Дніпро – головна артерія організму нашої нації. Дніпро на сторінках «Кобзаря» силою поетичної уяви Шевченка зійде, стверджують літературознавці, 120 разів і завжди по-різному.. То він широкий, коли на своїй спині несе запорозькі байдаки, то він лагідний, бо колише русалок, то збурений, коли його гирло затопило море, то вдоволений, коли стає прихистком для запорозьких козаків. Дніпро – «дід наш дужий», підіймає гори-хвилі, щоб ними затопити лютих ворогів і змити сльози, горе народу. А у «Гайдамаках» Дніпро сердиться, бо козацькі діти рабами стали.

У «Кобзарі» часто згадуються наші національні символи: калина, тополя, явір, ясен, верба, барвінок…Це – Україна, неозора, широкопола, широколиста, із синьою далиною, зоряними ночами і рожевими світанками. Чудові обриси названих дерев, особливо колір ягід калини, символізують красу нашого краю.

У баладі «Тополя» Шевченко змалював образ дівчини стрункої, високої, бо тополя і є символом стрункості й високості.

У поезії Т. Г. Шевченка є й такі українські символи: кобзар, москаль, ведмідь. Поет часто згадує і селянську хату. В останні роки життя мріє про власну хатку і сім’ю. Хата здавна є берегинею нашого народу.

Немало символів зустрічаємо у творчості Великого Каменяра. Так, поезія Івана Франка «Червона калино, чого в лузі гнешся?» написана у формі діалогу між калиною і дубом. Калина – символ краси і ніжності, дуб – грубої сили і міцного здоров’я.

Цікаві символи є у творах Лесі Українки. Вірш «Конвалія», наприклад,. – про трагічну долю прихованого кохання конвалії до гаю. Конвалія – це і є символ прихованого кохання. Верба – символ відвертості, щирості. Мабуть, за це і називає її матір’ю Мавка з драми-феєрії «Лісова пісня».

Коса і сокира – символи смерті. Так, у повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» вдень і вночі вистукує по деревах сокира, нагадуючи, що має невдовзі померти хтось з роду Палійчуків, або ж Гутенюків.

Згадується і символічний вірш «Айстри» О. Олеся, Айстра здавна є символом суму. Так змальовано цю квітку і в поезії: вона гине від осіннього морозу, а на другий день приходить ще тепло, бо сяє сонце.

А роман П. Загребельного «Диво»? У центрі твору – образ Софії Київської, надзвичайного архітектурного дива, символу мистецького витвору нашої славної давнини, його долю та місце в нашій духовній історії.

Хто з нас не захоплювався романом «Собор» Олеся Гончара? Собор – це символ духовної краси людини. Автор роману словами своїх героїв питає: «Хто ми є? Що ми будуємо? Що маємо в своїх душах?»

Символом чистих почуттів є вишитий матір’ю рушник (вірш А. Малишка «Пісня про рушник»).

Традиційними для України стали давно кольори: «червоне – то любов, а чорне – то журба». Про них пише у поезії «Два кольори» Дмитро Павличко.

Багато народних символів у поезії В. Симоненка «Лебеді материнства». Тут верби і тополі, біла хата, лебеді – символ вірності.

Українці з прадавніх часів не тільки створювали, а й берегли свої національні символи. Тому «ще не вмерла України ні слава, ні воля». Справедливо сказав В. Симоненко:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Краса людини і природи у кіноповісті О. Довженка «Зачарована Десна»

Щасливий я, що народився на твоєму березі…

О. Довженко

У річний календар ЮНЕСКО за 1994 рік внесено митця світової міри Олександра Довженка. Його творча спадщина адресована будівничим майбутньої України. Заради неї письменник ніс свого хреста, страждав і творив навіть тоді, коли за наказом Сталіна його викликали до Кремля, коли від імені «вождя всіх народів і часів» повчали, як і що писати.

Тому лише через рік після смерті письменника вийшла з друку перша його книжка за відомою назвою повісті «Зачарована Десна».

«Зачарована Десна» - гімн природі і людині, укладові життя пращурів і давнім народним звичаям, традиціям. Це – спогади про дитинство, перші кроки пізнання життя, про матір, батька, діда, прадіда, прабабусю, діда Захарка, дядька Самійла. Про трудівників українського села.

Розповідь у кіноповісті – двопланова: оповідачем є і маленький Сашко, і сам автор. Твір вчить нас зіставляти дитинство з погляду дитини і з погляду досвідченого митця.

Ось ми бачимо, як маленький Сашко оплакує себе, бо натворив гріхів: «Ех, якби оце мені вмерти тут, у малині. Хай тоді шукають, хай плачуть наді мною, приплакують, хай жаліють, який я був ловкий хлопчик, свята душечка».

З почуттям гумору автор пише про вірування простих людей. Вони в щоденних молитвах звертаються частіше до Іллі, Петра й Миколая, «самого Бога … з делікатності не наважуються утруждати безпосередньо». На мою думку, ці люди – душею чисті, трохи подібні до малого Сашка. А чистота душі, дитинство – невід’ємні від самої природи.

На все життя зберіг Олександр Довженко у своєму серці красу рідної природи. Ріку свого дитинства Десну він називає зачарованою і все життя згадує про неї: «А на Десні краса! Лози, висип, кручі, ліс – все блищить і сяє на сонці».

Автор відтворює красу рідної природи й утверджує взаємозв’язок людини і природи як необхідну умову духовності. Без природи людина існувати не може: своїм розумом і почуттям людина має бути завдячна природі.

Природу треба не тільки любити, а й берегти, примножувати її багатства, як невсипуща Довженкова мати, що порядкує городом. Більш за все вона любить «саджати що-небудь, щоб проізростало». А дядько Тихін всім каже, що він мисливець, але, мабуть, ніколи в житті не вистрілив.

Природа виховує людину. Сашко милувався, якими барвами вигравав город, як трудяться бджоли. Він співчував коням, які тяжко працюють, трудився сам. А праця виховує людину.

У сім’ї, де ріс Сашко, всі завжди були в роботі. Він любить батька за надзвичайну працьовитість. Невтомна трудівниця й мати. Сухі натруджені руки мав дід Семен. Дядько Самійло – талановитий косар.

Сашко розумів, що батькам жилося нелегко. Ставши дорослим, він згадував: «Було в минулому житті моїх батьків багато неладу, плачу, темряви й жалю… Всі прожили свій вік нещасливо, кожен по-своєму – і прадід, і дід, і батько з матір’ю». Та Сашкові з дитинства запам’яталися уроки людяності, мудрості і доброти.

У кінці кіноповісті автор осмислює дитячі роки і доходить висновку, що саме звідти він виніс любов до рідного краю, його працелюбних людей.

Це чарівна Десна і прекрасні наддеснянські хлібороби навчили митця «не втрачати щастя…, бачити зорі навіть у буденних калюжах».

Висока філософія єднання душі й природи, створених Богом! Це – світ Довженків!

Художнє осмислення загальнолюдських цінностей у творчості Л. Костенко

Не треба думати мізерно.

Л. Костенко

Відчутна риса таланту поетеси Ліни Костенко – високий рівень думання. Вона найперше піклується про зміст, думку поезії. Такою ми відчуваємо цю жінку у її книжці «Сад нетанучих скульптур» (1987 р.). Тут чітко прозвучало її духовне кредо – чистота і правда насамперед. Тому і назвали поетесу «Спартанкою Києва».

Творчість Ліни Костенко – це шляхетне служіння поезії. Вона зуміла шляхетно сказати: «Мого народу гілочка тернова». Поетеса вважає, що високе призначення митця – сказати найголовніше, найболючіше, найважливіше.

Ліна Костенко – людина ядерної епохи і встигла здобути стресовий досвід економічних, політичних і духовних потрясінь, але родоводу вона не втрачає. Її поезія наповнена національним колоритом. Автор прагне зберегти традиції пращурів:

Голос криниці, чого ж ти замовк?

Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?

Загальнолюдські цінності, духовність Ліни Костенко простежуються в її історичній пам’яті. Ми переконуємося в цьому, читаючи «Скіфську одіссею», «Думу про трьох братів неазовських». В цих творах поетеса сягає витоків слов’янства. У «Скіфській одіссеї» автор робить спробу зв’язати час , вчить правильно оцінювати історичні факти. У «Думі про трьох братів неазовських» крізь вселюдське Ліна Костенко бачить національне, українське.

…Везуть на страту козацького гетьмана Павлюка і його сподвижника Томиленка. Везуть і третього – молоденького козака , який добровільно хоче розділити долю побратимів (драматична поема «Дума про трьох братів неазовських»). І Павлюк, і Томиленко готові зустріти смерть. Але їх мучить намір юного Сахна Черняка вмерти разом з ними. Вони всіляко умовляють юнака втекти, але він проявляє високий акт милосердя: життям своїм змити ганьбу, що падає на весь народ. Адже Павлюка видали ворогам свої. Юнак врешті каже: «Не через вас я їду,а для себе…»

Морально-етична проблематика цього твору – врятування родової честі. Цією поемою, як і всією своєю поезією, Ліна Костенко утверджує особистість як індивідуальне начало в суспільстві. Це особливо відчутно в романі у віршах «Маруся Чурай». В образі Марусі втілена моральна краса й талант українського народу. Авторка розкриває інтелект обдарованої людини, змістовний духовний світ української дівчини Марусі Чурай.

У Ліни Костенко немало трагічного, зате нема конформізму. У неї рідкісний рівень відвертості слова: «Сім’я вже вольна і нова, та тільки мова ледь жива», «страждаю, мучусь, гину, а живу!». Тут відчутний дух Шевченка.

Поетеса вірна принципам самостійного мислення, світобачення. Такою вона є у своїй новій збірці «Річка Геракліта» (2011 р.). Вона йде в такт з часом, з ХХІ століттям. Нам представлені «вірші-осяяння, вірші попередження, вірші-реквієми і вірші, де тріумфує неприборкана стихія людських почуттів». В результаті поетеса створює цілісну «симфонічну поему філософського осягнення Часу». Але чи залишилося десь далеко оте твердження: «в життя приходиш чистий і красивий, з життя ідеш заморений і сивий»? Як би там не було, але в «Річці Геракліта» цикли природи та людського буття «зв’язані в єдине ціле». Книга проникнута великим оптимізмом, любов’ю до України.

Ліна Костенко залишається безпощадна в своєму гніві, по-жіночому ніжна з коханими і друзями. Водночас вона утверджує думку, що право на існування має лише те, що потрібне сучасності: «…все залежить від людських зіниць - в широких відіб’ється вся епоха, у звужених - збіговисько дрібниць» (збірка «Мандрівки часу»).

Ще одна важлива риса поетичного характеру Ліни Костенко - простота її поетичного почерку. А йде ця простота від Шевченка, Франка, Лесі Українки. Вона поєднує в собі красу, мудрість, тонку душевну чутливість і хороший смак.

Щасливий народ, який має такі таланти.

Трагічний вибір Миколи Хвильового (варіант 2)

Микола Хвильовий – художник, «поет у прозі, основоположник новітньої української поезії», - так стверджує Володимир Сосюра. Його великому таланту не дано було розквітнути у всій своїй красі, бо трагічний вибір поета грізно прозвучав у страшному 1933 році, Миколі Хвильовому було тоді лише 40 років. Трагічним був не тільки останній вибір поета. Все його життя було переповнене трагізмом

Заледве від самого народження, життя ніби гнало М. Хвильового «в бунт» - проти батька, який дедалі частіше заглядав у чарку і починав знущатися з матері.

Гімназії майбутній письменник не закінчив. Був робітником у Донбасі, безпритульним і голодним мандрівником. Так було аж до початку імперіалістичної війни, коли юнак опинився на фронті. «Фронт зробив з мене більшовика», - скаже потім Микола Хвильовий. Його світогляд революційних часів формувався у боротьбі проти гетьмана Скоропадського і петлюрівців, у харківському підпіллі, у повстанському загоні на Полтавщині, на політичній роботі. Рано деб’ютував у поезії.

Юного поета вабило наше минуле. Особливо Залізняк і Гонта. Через кілька років йому це поставлять на карб… Мовляв, романтизація старого. А все старе – «шкідливе».

Про поета Миколу Хвильового заговорили на повен голос особливо після виходу поеми «В електричний вік». Але вже тоді розуміння покликання митця у сучасному йому суспільстві не було однаковим. Зростала кількість прихильників думки, ніби слід писати тільки про те, що відповідає маршовим ритмам історії, що «кличе» і «надихає».

Якщо у високій оцінці перших новел (1923 р. збірка «Сині етюди») критики ще були одностайні, то наступні прозові твори спочатку насторожують, а потім обурюють їх. Не допомагає розуміння важливості й демократичної спадщини Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцюбинського і прогресивних традицій світової культури. Вульгарно-соціологічна критика невблаганна. У творчості Хвильового дедалі міцніше утверджується суворий реалізм – теоретики ж «пролетарського реалізму» вбачали в його творах розрив з реалістичним методом.

В чому ж причина такої критики творів М. Хвильового? Одна з них - сатиричний струмінь. Гумор автора часто переходить у гостру іронію, в сарказм, а поруч – змалювання справжнього героїзму дійсності. Цензура ж вимагає від митця іншого: об’єктом критики може бути лише класовий ворог, а ще – конкретні, названі «поіменно» окремі недоліки, а не явища.

Причиною дедалі різкіших висловлювань на адресу прози Миколи Хвильового була його визначна роль у літературній дискусії 1925 – 1928 років.

В яких лише гріхах не звинувачували М. Хвильового! Він вважав, що українська література не повинна залежати від процесів, що відбуваються в російській літературі, а його звинуватили, що він ніби виступає за політичний розрив України з Росією.

Письменник проголосив орієнтацію на Європу як символ загальнолюдського прогресу, а його запідозрили в тому, що він мріє про реставрацію капіталізму.

Ще в 1926 році його вважали основоположником революційної української прози, а в 1933 – звинувачення на адресу комуніста Хвильового висловив сам Сталін в листі Кагановичу. Був сфабрикований процес над вигаданою Спілкою визволення України. В Україні – масовий штучний голод, арешти, розстріли… Арештовували друзів, дорогих і близьких Миколі Хвильовому людей. Вибір був трагічний. Письменник обрав смерть.

У творчій спадщині М. Хвильового багатство естетичних і соціальних ідей, які виявилися вкрай актуальними вже в другій половині ХХ століття. Ці ідеї завжди близькі тим, хто усвідомлює потребу повернутися обличчям до того покоління, чиї думки, відкриття були зганьблені.

Трагічний вибір Миколи Хвильового (варіант 1)

Візьміть мого протесту бунт…

Микола Хвильовий

Спадщина Миколи Хвильового – багатогранна. Талановитий поет і прозаїк, блискучий полеміст і критик, основоположник справжньої нової української прози. Він належав до найавторитетніших письменників і мислителів 20-х років ХХ століття. Найавторитетніший і покінчив життя самогубством.

В чому ж трагізм цієї талановитої людини?

Ще в дитинстві він пережив сімейне лихо, коли батьки хлопчика розлучилися і він залишився з матір’ю. Важко було пережити і виключення з Богодухівської гімназії. Опинився на вулиці. Сам Микола Хвильовий пізніше про ці роки напише:«Бродяжничав, босякував, мандруючи з горьківськими типами в південних степах».

Мандрував, підрісши, і дорогами громадянської війни. боровся з петлюрівцями. Був у петлюрівському полоні. Був засуджений до розстрілу, врятувався в останній момент. Працював на різних адміністративних посадах червоної України.

Перший твір Миколи Хвильового – «В електричний вік» (1921 рік). Далі появляються збірки «Молодість», «Досвітні симфонії», прозові етюди, новели, а згодом – повісті, роман «вальдшнепи».

Уже перші твори Миколи Хвильового засвідчили, що в літературу прийшов поет- романтик, сповнений національної свідомості.

У поезії Миколи Хвильового знаходимо риси модернізму: метафоризація, вживання наукових термінів тощо.

Такою є, на мій погляд, поема «В електричний вік».

Мене вражає оповідання «Солонський Яр». Заради видуманих комуністами ідеалів бореться зі злодіями-солончанами молодий безусий голова волосної ради Савко Гордієнко. Останню краплю свого життя він віддає аби виконати наказ повітового військового комісара. Хто ж ці злодюги? Вони – наші, українці з села Солонський Яр. Кого обкрадають? Також наших. Селян з села Млинки. Причиною цього є те, що криваві події Жовтневого перевороту і громадянської війни знищили в душі солончан почуття людяності, національної гідності. Читаю з болем у Хвильового: «Темна наша батьківщина». Як у Шевченка: «нерозумні діти». Втратили своє, рідне. Не бачать «жовтих кварталів чорнозему», «золотих ланів» рідної землі.

Вражає образ фанатично закоханого в ідею революції безіменного чекіста у новелі «Я (Романтика)». «Главковерх чорного трибуналу комуни» у вогні фанатизму вбиває рідну матір. Його мати – прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Вона передчуває грозу і розколотість внутрішнього «Я» комунара, фанатика комуни.

Трагічне звучання цієї новели не має меж. Художньою силою слова автор відтворив драматичне роздвоєння реальності та ідеалів.

Внутрішній конфлікт «революціонізованого» індивідуаліста неминучий: він потрапляє у витворену революційними ідеями пастку.

Образ чекіста продовжує жити в романі «Вальдшнепи» (1927 рік). Революційне минуле Дмитра Карамазова ми знаємо: вбивав пострілом в потилицю близьких і далеких йому людей. Карамазов поступово зневірюється у правоті своїх соціальних ідеалів, бо бачить: «…його комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на на звичайного собі «собирателя землі руської» і «опускається, так би мовити, на тормозах до інтересів міщанина – середнячка». Автор доводить нам, що ідеї соціалізму деформуються. Починається роздвоєння душі чесного комуніста Миколи Хвильового. Він помітив, що диктатура пролетаріату перетворюється на диктатуру партії. Ось тут і поглиблюється трагізм душі Хвильового, тут і криються причини його самогубства. Дивно, що він не поривав із партією. Але не міг ні зрадити революційним ідеалам, ні сліпо сповідувати те, що творилося в країні від імені партії. А все ж було містично згіперболізовано в образі кривавого Сталіна.

Ще в ході літературної дискусії 1925 – 1928 р.р. Микола Хвильовий закликав письменників орієнтуватися у творчості на Європу, а не наслідувати гірші зразки російської культури. Ці погляди були одразу по трактовані як сепаратистські, як прагнення відірвати Україну від Росії. Хвильовий чітко ставив питання: бути чи не бути Україні незалежною республікою? Він був вимогливим до себе і до митців, мріяв про відродження української літератури. З цією метою і діяла створена ним літературна організація «ВАПЛІТЕ», а згодом і журнал «Вапліте».

Загострення «класової боротьби» поширювалося на літературні суперечки. Микола Хвильовий, як і багато йому відомих письменників, дуже легко міг дістати тавро контрреволюціонера. Це насторожувало. Творити вільно, розкуто, насолоджуватися життям, природою, полюванням стало неможливим. Письменник явно бачив, що його епоха вже починала хворіти. Бачив, та говорити про це було важко, бо не було дозволено.

Жорстокість і байдужість оселяються в душах людей, бо революція переорала не лише суспільство, але й людські душі. Понівечила їх. Про це з болем йдеться і в повісті «Санаторійна зона». Соціалістичні засади, омріяні ідеалами світлого майбутнього, деформуються. Становище безвихідне. Арешти… Розстріли… Ув’язнення… Заарештовують найближчого друга письменника – Михайла Ялового. Микола Хвильовий приголомшений. В Україні поширюється голод. Письменник шукає пояснень, виходу. Але не знаходить. Саме тоді він остаточно вирішує покінчити життя самогубством і цим застерегти, приголомшити своїх друзів і недругів, згуртувати сили, протистояти небезпеці, Він пише останні листи близьким і рідним. Серед них – своїй доньці, найзворушливіший з усіх:

«Золотий мій Любисток, пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все… Прощай, мій золотий Любисток.

Твій батько. Микола Хвильовий. 13/V. 1933 р. Харків»

Вранці цього ж дня він збирає у себе на квартирі найближчих друзів, грає на гітарі, декламує Пушкіна. А через деякий час прямує до своєї робочої кімнати… Лунає постріл…

В цій людині до останнього його подиху жив, бунтував , сумнівався, боровся і утверджувався великий талант, Цей талант тягнувся до зір.

Пам’ятаймо про це.

Засудження війни в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні»

Не вміли ми жити, як слідує…

О. Довженко

Заради нас, будівничих нової України, Олександр Довженко ніс свого тяжкого хреста, страждав і творив навіть тоді, коли за наказом Сталіна його викликали до Кремля, а там… повчали, як і що писати.

У своєму «Щоденнику» в 1945 році О. Довженко писав: «Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах».

Лише через рік після смерті письменника вийшла перша книжка його творів за відомою назвою кіноповісті «Зачарована весна».

Кіноповість «Україна в огні» - творіння воєнного часу. Це крик болю, перші спроби осмислення душі народу в роки фашистської навали. Саме тому повість не «вподобалась Сталіну і він заборонив її для друку і для постановки». Сталін нехтував життям людей – Олександр Довженко обстоював погляд на людину, як на неповторну особистість. Тому і засуджував війну.

В «Україні в огні» автор роздумує про силу національного самовідчуття. Він з болем говорить, що «єдина країна в світі, де не викладалася історія цієї країни, - це Україна… Де ж плодитися дезертирству, як не у нас». Ці роздуми Олександра Довженка лягли в основу кіноповісті. Твір відзначається експресивністю, переконливістю, правдивістю.

Друга світова війна з самого початку була трагічною для СРСР, особливо – для України. Одна з причин трагічного початку війни це те, що радянським воїнам «…ніхто не став …у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії…»

Не тільки початок, а й вся війна для України – велика трагедія. Перед нами – жахлива дійсність війни.

«Синочки мої, сини! Діточки мої! А Боже мій, Боже мій! Ой, прощавайте, прощавайте, діти мої…», - виряджає на фронт мати Запорожчиха своїх синів: Романа, Івана, Савку, Григорія, Трохима. Старий Лаврін Запорожець п’ятьох синів своїх повіз на війну. І стільки ж забрали у тітки Мотрі. Невимовне материнське горе!

Не підготовлені до війни, наші солдати під натиском фашистської сили в розпачі тікають. Дезертирство… ганьба… Молодий танкіст Кравчина – роду запорозького. Він зізнається Олесі: «Я одступаю. Тікаю. Я покидаю тебе. Пойми мій сором».

Рідний батько, Купріян не впускає до хати синів-дезертирів.

Німець – господар у селі. Він вимагає молока, ріже свиню, другу, третю… Крик: «Хайль, Гітлер!» Не витримує народ. Сплюндровані села – сплюндрована Україна. «Кривава», «розбита», «поруйнована». Довженко бачить Україну в огні. Ось один з описів побаченого: «Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами… Горіло все…» Горіла Україна.

Україна – це, передусім, – українці. «Народ зіпсовано», - дивується німець. І він це засвідчує: «Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні. Але в них нема державного інституту».

О. Довженко бачить і героїзм людини, яка стала на оборону своєї Вітчизни, оправдує її помсту і кару. Одночасно він бачить і тяжкі трагедії народу, засуджує зранюючий моральний вплив війни на людину.

Війна вселила зневіру людей в самого Сталіна, навіть серед представників влади на селі. Приклад цього – бувший голова колгоспу Лаврін Запорожець.

В різні часи по-різному мучився наш народ. Тарас Шевченко мучився в Петербурзі, Василь Стус – в пермській мерзлоті, Олександр Довженко – в Москві. Ласка Божа всім однаково була потрібна, щоб оновлена Україна сприйняла їх повернення. І правда перемогла. Вони повернулись. І засудили зло, кровопролиття, війну. Сьогодні їх нащадки будують нову, вільну Україну.