Засудження війни в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні»

Не вміли ми жити, як слідує…

О. Довженко

Заради нас, будівничих нової України, Олександр Довженко ніс свого тяжкого хреста, страждав і творив навіть тоді, коли за наказом Сталіна його викликали до Кремля, а там… повчали, як і що писати.

У своєму «Щоденнику» в 1945 році О. Довженко писав: «Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах».

Лише через рік після смерті письменника вийшла перша книжка його творів за відомою назвою кіноповісті «Зачарована весна».

Кіноповість «Україна в огні» - творіння воєнного часу. Це крик болю, перші спроби осмислення душі народу в роки фашистської навали. Саме тому повість не «вподобалась Сталіну і він заборонив її для друку і для постановки». Сталін нехтував життям людей – Олександр Довженко обстоював погляд на людину, як на неповторну особистість. Тому і засуджував війну.

В «Україні в огні» автор роздумує про силу національного самовідчуття. Він з болем говорить, що «єдина країна в світі, де не викладалася історія цієї країни, - це Україна… Де ж плодитися дезертирству, як не у нас». Ці роздуми Олександра Довженка лягли в основу кіноповісті. Твір відзначається експресивністю, переконливістю, правдивістю.

Друга світова війна з самого початку була трагічною для СРСР, особливо – для України. Одна з причин трагічного початку війни це те, що радянським воїнам «…ніхто не став …у пригоді з славних прадідів історії, великих воїнів, бо не вчили їх історії…»

Не тільки початок, а й вся війна для України – велика трагедія. Перед нами – жахлива дійсність війни.

«Синочки мої, сини! Діточки мої! А Боже мій, Боже мій! Ой, прощавайте, прощавайте, діти мої…», - виряджає на фронт мати Запорожчиха своїх синів: Романа, Івана, Савку, Григорія, Трохима. Старий Лаврін Запорожець п’ятьох синів своїх повіз на війну. І стільки ж забрали у тітки Мотрі. Невимовне материнське горе!

Не підготовлені до війни, наші солдати під натиском фашистської сили в розпачі тікають. Дезертирство… ганьба… Молодий танкіст Кравчина – роду запорозького. Він зізнається Олесі: «Я одступаю. Тікаю. Я покидаю тебе. Пойми мій сором».

Рідний батько, Купріян не впускає до хати синів-дезертирів.

Німець – господар у селі. Він вимагає молока, ріже свиню, другу, третю… Крик: «Хайль, Гітлер!» Не витримує народ. Сплюндровані села – сплюндрована Україна. «Кривава», «розбита», «поруйнована». Довженко бачить Україну в огні. Ось один з описів побаченого: «Високе полум’я гуло у саме небо, тріщало, вибухало глухими вибухами… Горіло все…» Горіла Україна.

Україна – це, передусім, – українці. «Народ зіпсовано», - дивується німець. І він це засвідчує: «Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні. Але в них нема державного інституту».

О. Довженко бачить і героїзм людини, яка стала на оборону своєї Вітчизни, оправдує її помсту і кару. Одночасно він бачить і тяжкі трагедії народу, засуджує зранюючий моральний вплив війни на людину.

Війна вселила зневіру людей в самого Сталіна, навіть серед представників влади на селі. Приклад цього – бувший голова колгоспу Лаврін Запорожець.

В різні часи по-різному мучився наш народ. Тарас Шевченко мучився в Петербурзі, Василь Стус – в пермській мерзлоті, Олександр Довженко – в Москві. Ласка Божа всім однаково була потрібна, щоб оновлена Україна сприйняла їх повернення. І правда перемогла. Вони повернулись. І засудили зло, кровопролиття, війну. Сьогодні їх нащадки будують нову, вільну Україну.