«Слово о полку Ігоревім» – велична пам'ятка генію нашого народу

Автор «Слова про Ігорів похід» був великим українським патріотом

Іван Огієнко

Вчені стверджують, що «Слово…» – це пам’ятка українського духу, а не російського, білоруського, а потім українського, тобто, – всього давньоруського світу. Це відтоді, як цариця Катерина ліквідувала гетьманство в Україні, почало нищитись усе українське. В першу чергу нищились стародруки, аби в свідомості нащадків закріпити верховенство імператорського духу. І в часи тоталітарного режиму правда про «Слово…» на догоду ідеологам перекручувалася.

Українські вчені-літературознавці доводять, що автор «Слова…» – українець, людина книжна, можливо, учасник Ігоревого походу. Проте автор так і залишився невідомим. Суперечливими є погляди і на жанр «Слова…». Сам невідомий автор визначав жанр свого твору по-різному: «слово», «піснь», «повість», «трудные повісті», «старые словесы». Та навіть російські дослідники твору, наприклад, В. Бєлінський, не могли заперечувати подібність «Слова…» до українських народних дум. І дарма шукати в ньому зв’язків з російськими билинами. Про це стверджували М. Драгоманов, П. Куліш, О. Потебня, Ф. Колесса та ін. Так, у думах рима найчастіше дієслівна. Такою вона є і в «Слові…»:

Той Олег мечем крамолу коваше,

И стрелы по земли сияше…

І далі:

Уже нам своих милых лад ни мыслию смыслити,

Ни думою сдумати,

Ни очима съгладати…

Отже, форми дієслів українські (на -ти), а не російські (на -ть). «Слово…» написане віршованими розмірами дум. Воно нагадує голосіння, має речитативну форму. Цей речитатив то співучий, то декламаційний, то переходить у прозову розповідь. Можливо, «Слово…» співалося, як думи. Піснетворці виконували свої пісні під акомпанемент бандури, гуслів, ліри, кобзи.

Спробуємо подивитися на «Слово…» крізь призму української мови, поезії і українського світосприймання. На початку ХХ ст. Іван Франко зазначав: «… мова «Слова…» має у собі ще одну важну признаку – вказує на українство …автора, на його повне володіння тодішньою українською мовою…».

У «Слові…» вжито лексичні українізми: вельми, година, жалощі, могутній, туга, хула… Помітні також фонетичні та морфологічні ознаки української мови: готови, повити, взліліяни. Кличний відмінок притаманний українській мові, а не російській: княже, Давиде, Осмомисле Ярославе, господине, Романе і т. под.

Поетична мова «Слова…» надзвичайно подібна до мови української народної поезії. Порівняймо. У «Слові…»: «Не буря соколы занесе чрезъ поля широкая»; «галици стады біжать к Дону великому». У народній пісні:

То не чорная хмара наступає,

То синє море да й розігралось…

Ой, то ж не хмара, то орда іде.

Епітети «Слова…» нагадують постійні епітети у народних піснях: чисте поле, синє море, ясне сонце, чорна земля, бистра ріка, студена роса, сірий вовк, острий меч.

Плач Ярославни можна порівняти з українським замовлянням дівчини, що просить у Сонця для себе краси.

Чимало уривків «Слова…», за твердженням багатьох дослідників, вважаються віршами Бояна. На Київщині знаходиться земля Бояна, а само ім’я «Боян» дає можливість відчути глибину віків, якусь таємницю наших пращурів. Вони мали своїх співців Боянів. Один з них, очевидно, оспівав похід Ігоря. Існує думка, що поема була переспівана в ХІІ столітті. Тоді це не вважалося плагіатом.

Є у «Слові…» язичницький сон Святослава. Символіка сновидінь у свій час викорінювалася з літописів, та у цьому творі вона уціліла. Цей рідкісний прийом з давньої української літератури дійшов аж до нас.

Автор «Слова…» – людина великої ерудиції, глибокої національної ментальності, переробляючи поему Бояна, і не підозрював, що рятує від забуття ім’я свого талановитого попередника – великого генія нашого українського народу.

Романтичний ідеал національного визволення і свободи в ранній ліриці Павла Тичини

… В людях жити буду.

П. Тичина

У другому десятиріччі двадцятого століття один за одним у небуття йшли А. Тесленко, М. Коцюбинський, Леся Українка, І. Франко, І. Нечуй-Левицький. На Західній Україні під тягарем криваво-воєнних подій майже замовкли О. Кобилянська, В. Стефаник. Було сумно і тяжко. Та розвалилися російська царська й австрійська цісарська імперії і заповідалося на волю Україні.

У тій порі і появилася перша збірка Павла Тичини «Сонячні кларнети». Так писав тільки Тичина: «Гаї шумлять», «Арфами, арфами», «О, панно Інно», «А я у гай ходила», «Хор лісових дзвіночків», «Скорбна мати». Така поезія – золотий фонд української літератури.

Юний поет захоплюється красою і музикою світу. Та він одночасно скорботний, бо світ такий буває нещасний. «Чорний птах з поля бою прилетів. Кряче. У золотому гомоні

над Києвом, над всією Вкраїною – кряче» («Золотий гомін»). Але життя не безнадійне. Звучить патріотичний афоризм: «Не сумуйте, смерті той не знає, хто за Вкраїну помирає!» («Війна»).

У «Сонячні кларнети» поет включив 44 найкращі свої твори. Їх поділяють на три тематичні групи; лірика з пейзажними і любовними мотивами; вірші про народне горе, принесене першою світовою війною; Україна і революція.

У творах про Україну Павло Тичина передовсім виступає як гуманіст. Він показує революцію у страшній своїй суті:

Одчинились двері -

Всі шляхи в крові!

«Одчиняйте двері…»

Поет застерігає Україну від нових трагедій:

Враз

Вниз

Впали краплі крові!..

Смерть шумить косою!..

«На стрімчастих скелях…»

Гіркі передбачення справдилися. Після каральних походів на нашу землю військ Муравйова, масових полтавських розстрілів, голоду 1921 року, жахливих акцій приборкання непокірних селян Україна опинилася по коліна в крові:

Мовчать далекі села.

В могилах поле мріє.

«Скорбна мати»

У поезії «Скорбна мати» («Пам’яті моєї матері») вжито алегорії: Христос символізує справедливість, Марія, мати – загальну любов, рай – уособлення щасливого, радісного життя, кривавий край -Україна. В основі роздумів поета – філософське трактування понять: «Я – Бог – Всесвіт». У Тичини «Я» – горде, сильне, романтичне. Воно робить всьому виклик, навіть Богу, і проголошує, що головне в житті – це Сонячні Кларнети, тобто гармонійний навколишній світ, повний барв, звуків, руху. Таким є в основі своїй романтичний ідеал Павла Тичини. Поет мріє, щоб його народ був свободним, бо йому властива висока духовна гармонія. А свобода духовна є і свобода національна.

Романтичний ідеал П. Тичини тісно пов’язаний з природою. Саме у природи людина має вчитися жити гармонійно. Поезія «Арфами, арфами…» створює відчуття широти, лункості. Весна – уособлення нового життя, – «закосичена», вона дарує нам «золотисті», «перламутрові», «вогневі» кольори. Це – кольори юної, закоханої у світ людини.

Такий ранній Тичина зі своїми романтичними ідеалами свободи. Його поезія висока, неповторна. То вже потім поета залякали, зацькували, насильно заполітизували.

Для нас Павло Тичина все ж залишився поетом європейського значення, художником, музикантом…

Тож візьмемо за приклад високий ідеал національного духу геніального українця, поета Павла Тичини і не зіб’ємось зі шляху, який має повести нас у високий цивілізований світ – світ гармонії, достатку, національної свободи.

Роль пісні в п’єсі І. П. Котляревського «Наталка Полтавка»

Не забувай того, хто сміло,

Із ясним сміхом розбудив

І розгорнув ширококрило

Понад землею рідний спів.

М. Рильський

Поетичне народнопісенне сприйняття нашим народом людини й навколишнього світу зародилося під впливом української природи, народних звичаїв та обрядів. Народнопісенне світосприймання є виявом таланту українця, своєрідності його характеру, духовної краси і сили українського слова.

Художньо-естетичним підтвердженням цього є п’єса І. Котляревського «Наталка Полтавка». Цей твір виник у добу, коли вирішувалася доля української культури. П’єса є геніальним твором нової української літератури. Національний характер героїв п’єси автор розкриває через сприйняття та осмислення народної пісні. Літературознавці виділяють у п’єсі власні твори автора, оброблені ним народні пісні, перероблені літературні пісні й пісні народні.

У п’єсі 22 пісні. Так, героїня твору Наталка Полтавка виконує 7 пісень, її улюблений Петро – 3, парубок, побратим Петра Микола – 3, мати Наталки Полтавки – 1, виборний Макогоненко – 2, возний Тетерваковський – 2. Є дует і хор.

Наталка Полтавка у пісні розкриває свою вдачу, вроду, долю. Її ліричний автопортрет – пісня «Ой я дівчина Полтавка». Вона подобається хлопцям, через те що гарна, весела, жартівлива, вірна у коханні. Її портрет доповнює пісня «Видно шляхи полтавськії…». З цієї пісні ми дізнаємося, що Наталка небагата, але чесного роду і дуже роботяща.

Наталка здатна на романтичне кохання. Її серце сповнене сумом за Петра («Віють вітри, віють буйні…»), «а сльози не ллються». На думку дівчини, «хто щасливим був часочок, по смерть не забуде».

У боротьбі за щастя Наталка стає рішучою. Піснею «Ой мати, мати! Серце не вважає» вона сміливо звертається до матері, бо впевнена, що «лучче умерти, як з немилим жити, сохнути в печалі…».

І. Котляревський змальовує і пісенний портрет Петра: сирота без роду, немає в нього «ні хатинки, нема щастя, ані жінки», «не орано і нічого не сіяно». А «у сусіда хата біла… жінка мила», «всі сусіда поважають» («У сусіда хата біла»).

Широко виливається у пісні «Та йшов козак з Дону» волелюбна козацька душа Петра:

Не спасибі долі, коли козак в полі,

Бо коли він в полі, тоді він на волі.

Петро щиро кохає Наталку. Про це він зізнається всьому світові («Сонце низенько»). Пісня передає його настрій, прагнення скоріше побачитися з Наталкою. Побачивши її, він йде на самопожертву: віддає зароблені гроші, аби пан возний не дорікав їй, що бідна.

Микола, побратим Петра, теж сирота. З його пісні «Гомін, гомін по діброві» ми дізнаємося, що це бувалий хлопець, його знають і орда, і ляхи, і турки. Волелюбний, розумний, дотепний і добрий, Микола сповнений почуття національної гордості за славних прадідів. Тих, які відстоювали рідну землю, обороняли її від ворогів. Про все це розказала нам його пісня.

Добра, мудра мати Наталки Терпилиха у пісні «Чи я тобі, дочко, добра не желаю». Справжня українська мати.

Скільки народного українського гумору, дотепу, щирості у піснях виборного! («Дід рудий, баба руда», «Ой під вишнею, під черешнею»).

Не залишають нікого байдужим сатиричні пісні возного Тетерваковського. У пісні «Всякому городу нрав і права» втілено художньо-образне виявлення «філософії» возного-крутія, хабарника, самозакоханого старого парубка. Він упевнений, що на світі багатий має «гнути» бідного, що мусить існувати хабарництво («всяк, хто не маже, то дуже скрипить»). Мова возного і його пісня – це суміш канцеляризмів, старослов’янізмів, судової лексики. Його пісня така ж закручена, як і думка, як його душа.

Пісня у п’єсі «Наталка Полтавка» І. П. Котляревського оздоровлює душу, вселяє віру в людину, в незрадливу любов. Адже пісня – душа народу.