"Таємнця твого обличчя"

Літературна година в 11 класі за інтимною лірикою Д. Павличка

Ведучий. Митців усіх часів приваблювала тема любові і кохання. Сучасного українського поета Дмитра Павличка - також. Він - лауреат Державної премії ім.Т.Шевченка (за збірку "Любов і ненависть"), публіцист, відомий громадський діяч, дипломат. Кілька слів про нього.

1-й учень. Народився поет 27 вересня 1929 року в селі Стопчатові на Івано-Франківщині в сім'ї лісоруба. Учився в польській школі, потім - Коломийській гімназії, Львівському державному університеті, аспірантурі. Працював у журналах "Жовтень" та "Всесвіт", був депутатом Верховної Ради. Почав писати з ранніх літ. Видав багато збірок поезій ("Лю­бов і ненависть", "Моя земля", "Чорна книжка", "Гранослов", "Бистрина", "Вогнище" та ін.). Улюблені віршові форми поета – сонет, притча, рубаї, останні характерні для східної поезії.

2-й учень. Серед молоді особливо популярною є збірка Павличка "Таємниця твого обличчя". До неї ввійшли поезії про кохання.

Ведучий. Цій темі ми й присвячуємо свою літературну годину. Отже, поговоримо про кохання мовою поезії Дмитра Павличка. Кохання, за філософією поета, невіддільне від загальнолюдських цінностей, якими передовсім для українця є хліб, рідна земля, сонце, пісня, батькова стодола, дитя, очі, долоні й вуста коханої жінки.

Декламатор.

Пахне хлібом трава,

Що купала мене з дитяти,

Пахнуть хлібом слова,

Що мене їх навчила мати.

Пахне хлібом терпка

Пісня батькової стодоли,

Пахне хлібом рука,

Що водила мене до школи.

Пахнуть хлібом гаї,

Де кохалися ми до згуби,

Пахнуть хлібом твої

Груди, очі, долоні, губи.

Пахне хлібом маля,

Що любов його народила,

Пахне хлібом земля,

Що дала мені сонце й крила.

Ведучий. Різні поети по-своєму розуміють і змальовують любов. Дмитро Павличко каже:

Моя любове, ти – як Бог:

Я вже не вірю, що ти є.

У безлічі земних тривог

Згубилося ім'я твоє.

Та я належу ще тобі,

Хоч сам від себе не таю,

Хоч не в молитві, а в клятьбі

Я силу згадую твою.

Жорстоко в правоті своїй

Невірство не суди моє.

З'явись, благослови, зігрій,

Якщо ти є, якщо ти є!

1-й учень. Любов живе в душі й тоді, коли нам здається, що ми її забули. Ніякі сили не можуть витіснити її з серця. Кохання очищає душу. Закохана людина ніби народжується вдруге, стає кращою, багатшою духовно.

Декламатор.

Так, ти одна, моя любове,

Даєш мені снагу обнови,

Народжуєш мене щодня

інакшим, іншим, ніби з дна

Душі кремнистої моєї

Виборсуєш нові камеї

3 моїм обличчям...

Ведучий. Справжнє кохання приносить велику радість, зачаровує все довкола. Навіть біль кохання стає солодкою мукою.

Декламатор.

Радуйся, дівчино, разом зі мною

Сонцем і ясною голубизною,

Ласкою леготу, листям на кленах,

Білою стежкою в травах зелених.

Радуйся, дівчино, болем кохання,

Смутком цілованих до зомлівання,

Голосом матері в серці твоєму –

Кільчику ясному в тьмі чорнозему.

2-й учень. Юнак закоханий. Усі думки його про кохану. Йому сниться її голос. Не очі, не руки, не тіло, а тільки голос. Раптом золотою хвилею замерехтіла постать дівчини. Чудовий сон!

Декламатор.

Так гарно ти снилась мені:

Не руки, не очі, лиш голос,

Лиш голос, як день у вікні,

Як вітру знадлива голість.

Наче в блакиті зоря,

Ти в слові замерехтіла.

Зринали, як блиск янтаря,

Згини твойого тіла.

Зринали й зникали вмить

Хвилею золотою.

I серце хотів я вмить

Тим світлом і чистотою.

Ведучий. Чекання закоханого щемливе і хвилююче. Дорога, якою має прийти кохана, – найдовша. Таємниця обличчя жінки – найглибша з усіх таємниць.

Декламатор.

Найдовша з усіх доріг –

Дорога твого приходу. 

Найбільша з усіх таємниць –

Таємниця твого обличчя.

Ми прощаємося на день,

Ніби розходимось на віки.

I твій слід на моєму серці

Поглиблюють кожні очі.

Ведучий. Мить побачення з коханою - найкраща, найщасливіша. Тоді сяє сонце і на небі, і в душі. Руки коханої нагадують руки матері.

Декламатор.

Коли до тебе прилечу,

Засяє в сонці все навкруг,

Як після теплого дощу

В росі важкій зелений луг.

Ти руку покладеш мені

На очі, сповнені провин, –

I риси матері ясні

Побачу я крізь пальців плин.

Ведучий. Закоханий юнак відчуває в собі величезну силу. Він, як чарівник, може зробити дівчину щасливою, відвернути печаль.

Декламатор.

Що я для тебе маю?

Серце! Руки! Уста!

Так, моя сумноока,

Так, моя золота.

Я тебе обгорну руками,

Поцілунками обів'ю,

А в серці, на самім денці,

Сховаю печаль твою.

Ведучий. Хлопець так кохає дівчину, що в його сльозі застигає сонце її очей.

Декламатор.

В моїх повіках напівсонних

Застигло сонце молоде.

Як бджолами покритий сонях,

Воно так міниться й гуде.

Між сновидінням і явою

В моїй сльозі стоїш і ти,

I над твоєю головою

Палають соняшні світи.

1-й учень. Павличко порівнює кохану із Землею, Всесвітом, Богом. А поезія про любов, "як листя", "як пломінь", "як море", "як роси"... Вірш "Ти пахнеш, як листя весняне..." складається з чотирьох строф, кожна з яких починається рефреном "Ти пах­неш...", а далі йде порівняння.

Декламатор.

Ти пахнеш, як листя весняне,

Як дитинство моє полотняне,

Як тепла малинова стежка,

Як мамина срібна сережка.

Ти пахнеш, як пломінь живиці,

Як біленький дзвінок медуниці,

Як вулик, де сховане сонце,

Як маминих мрій волоконце.

Ти пахнеш, як виспане море,

Як жіноче невидиме горе,

Як пилок на пшеничній ниві,

Як мамині руки сяйливі.

Ти пахнеш, як роси на житі,

Як столи, рушниками накриті,

Як співаюча стружка ялова,

Як мамина лагідна мова.

2-й учень. Кохання за силою подібне до смерті. Павличко каже:

Щось у мені тремтить,

Як зимове повітря.

Несхопне, наче мить,

Студене, наче вістря.

То я тобою" вщерть

Наповнив душу, мила.

Ти ж думала про смерть,

Коли мене любила.

Ведучий. Поет не уявляє себе без кохання. Коли воно згасне, то скінчиться й життя.

Декламатор.

Я буду на світі,

Допоки незнане світло

В обличчі твоєму світить.

Я житиму доти,

Допоки горіти буде

Долоні твоєї дотик.

Ведучий. Павличко - син лісоруба. Тому в його поезії поряд з коханням буяє рідна йому стихія. Ліричний герой чекає кохану на поляні. Там - море суниць. Гудуть бджоли, сп'янілі від тепла. Нарешті приходить дівчина. У хлопця завмирає серце.

Декламатор.

Горить суницями поляна,

Як запаска. Гуде бджола

I так літає, наче п'яна

Від запахучості й тепла.

Сховавшись у гілля зелене,

Чекаю на своє дівча.

Воно вже йде, вже серце з мене

Виймає, як гніздо з куща.

1-й учень. Любов нерозривна з природою, бо людина - її дитя. Природа підсилює почуття, збагачує душу.

Декламатор.

Ми вийдем з тобою на листя опале,

Де сяє повітря, як сиві опали,

Ми станем з тобою, як олень і ланя,

Вслухатися в лісу бентежне волання.

Очиститься подих і голос від диму,

Я пісню з тобою високо нестиму,

Трава там заграє, і вітер затрубить,

I постріл мисливця нас раптом розбудить.

Ведучий. Є в Павличка поезії, які вражають не лише змістом, а й пісенністю. Одна з таких "Я стужився, мила, за тобою". Бона має другу назву – "Явір і яворина". Цей вірш – своєрідна містерія. У ній – вічний потяг людини до гармонії у світі, прагнення взаємної любові. Критик Володимир Держа­вин говорить, що ця проблема є трагічною. Згадаймо зміст поезії. 3 туги хлопець став явором. Самітній явір, один серед буків, мріє зустріти свою коха­ну яворину. Він ще не знає, що прийдуть люди, зітнуть його, а потім зроблять скрипку із його журби. Люди гратимуть на скрипці – явір житиме в мелодіях, бо любов не вмирає. У вірші яскраві художньо-зображувальні засоби (уособлення: згорає від сльози роса, яворові сниться яворина, грае листя, явір співає; епітети: сніг колючий, кохання молоде, печальні груди; порівняння: печаль, як небеса; сніг, ніби трина). Вірш написано п'ятистопним хореєм. Музику до нього створив композитор Олександр Білаш. Послухайте цю пісню (у грамзапису чи у виконанні учнівського дуету).

Я стужився, мила, за тобою,

3 туги обернувся мимохіть

В явора, що, палений журбою,

Сам-один між буками стоїть.

Грає листя на веснянім сонці,

А в душі - печаль, як небеса.

Він росте й співає явороньці,

I згорає від сльози роса.

Сніг летить колючий, ніби трина,

Йде зима й бескидами гуде.

Яворові сниться яворина

Та її кохання молоде.

Він не знає, що надійдуть люди,

Зміряють його на поруби,

Розітнуть йому печальні груди,

Скрипку зроблять із його журби.

2-й учень. У Дмитра Павличка своєрідні образи-порівняння: дівчина – дощ, хлопець – явір, лист­ки – свічі. Дівчина приходить з неба, а потім – із землі.

Ти – як дощ. А я – мов явір.

Хочу листям тебе зловить.

Але в кроні, як сни в уяві,

Крапелини твої лиш мить.

Щоб листки мої, наче свічі,

Твоїм світлом засяяли в млі,

Ти повинна приходити двічі:

Спершу – з неба, а потім – з землі.

Ведучий. Павличко - майстер і класичного, і білого, тобто, неримованого вірша.

Декламатор.

Ти оживаєш у мені,

як голос весни

в деревині.

Я не можу тебе забути,

як не може забути

дерево вкритися листям.

Коли ти відлітаєш,

я махаю багряними крилами,

щоб за тобою злетіти,

Але коріння моє міцніше

за мої крила.

Вони відриваються,

летять за тобою

без мене.

Болять мені

рани любові,

рани нездійсненого польоту.

Та з них виростають

нові пагони, нові брості.

I голос весни в моїм серці

гучніше лунає.

(У тексті Дмитра Павличка розділових знаків немає. Ми ж розставили іх для кращого розуміння учнями змісту поезії.)

На завершения літературної години учні висловлюють свої думки про кохання, а потім виконують пісню на слова Д. Павличка "Два кольори". Одна з учениць читає напам'ять вірш румунського поета Григорія Вієру "Сорочка", який за змістом дуже близький до вірша Д. Павличка.


Опубліковано у журналі "Дивослово". - 2002. - 6. -  С. 48 - 49.