Візьміть мого протесту бунт…
Микола Хвильовий
Спадщина Миколи Хвильового – багатогранна. Талановитий поет і прозаїк, блискучий полеміст і критик, основоположник справжньої нової української прози. Він належав до найавторитетніших письменників і мислителів 20-х років ХХ століття. Найавторитетніший і покінчив життя самогубством.
В чому ж трагізм цієї талановитої людини?
Ще в дитинстві він пережив сімейне лихо, коли батьки хлопчика розлучилися і він залишився з матір’ю. Важко було пережити і виключення з Богодухівської гімназії. Опинився на вулиці. Сам Микола Хвильовий пізніше про ці роки напише:«Бродяжничав, босякував, мандруючи з горьківськими типами в південних степах».
Мандрував, підрісши, і дорогами громадянської війни. боровся з петлюрівцями. Був у петлюрівському полоні. Був засуджений до розстрілу, врятувався в останній момент. Працював на різних адміністративних посадах червоної України.
Перший твір Миколи Хвильового – «В електричний вік» (1921 рік). Далі появляються збірки «Молодість», «Досвітні симфонії», прозові етюди, новели, а згодом – повісті, роман «вальдшнепи».
Уже перші твори Миколи Хвильового засвідчили, що в літературу прийшов поет- романтик, сповнений національної свідомості.
У поезії Миколи Хвильового знаходимо риси модернізму: метафоризація, вживання наукових термінів тощо.
Такою є, на мій погляд, поема «В електричний вік».
Мене вражає оповідання «Солонський Яр». Заради видуманих комуністами ідеалів бореться зі злодіями-солончанами молодий безусий голова волосної ради Савко Гордієнко. Останню краплю свого життя він віддає аби виконати наказ повітового військового комісара. Хто ж ці злодюги? Вони – наші, українці з села Солонський Яр. Кого обкрадають? Також наших. Селян з села Млинки. Причиною цього є те, що криваві події Жовтневого перевороту і громадянської війни знищили в душі солончан почуття людяності, національної гідності. Читаю з болем у Хвильового: «Темна наша батьківщина». Як у Шевченка: «нерозумні діти». Втратили своє, рідне. Не бачать «жовтих кварталів чорнозему», «золотих ланів» рідної землі.
Вражає образ фанатично закоханого в ідею революції безіменного чекіста у новелі «Я (Романтика)». «Главковерх чорного трибуналу комуни» у вогні фанатизму вбиває рідну матір. Його мати – прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Вона передчуває грозу і розколотість внутрішнього «Я» комунара, фанатика комуни.
Трагічне звучання цієї новели не має меж. Художньою силою слова автор відтворив драматичне роздвоєння реальності та ідеалів.
Внутрішній конфлікт «революціонізованого» індивідуаліста неминучий: він потрапляє у витворену революційними ідеями пастку.
Образ чекіста продовжує жити в романі «Вальдшнепи» (1927 рік). Революційне минуле Дмитра Карамазова ми знаємо: вбивав пострілом в потилицю близьких і далеких йому людей. Карамазов поступово зневірюється у правоті своїх соціальних ідеалів, бо бачить: «…його комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на на звичайного собі «собирателя землі руської» і «опускається, так би мовити, на тормозах до інтересів міщанина – середнячка». Автор доводить нам, що ідеї соціалізму деформуються. Починається роздвоєння душі чесного комуніста Миколи Хвильового. Він помітив, що диктатура пролетаріату перетворюється на диктатуру партії. Ось тут і поглиблюється трагізм душі Хвильового, тут і криються причини його самогубства. Дивно, що він не поривав із партією. Але не міг ні зрадити революційним ідеалам, ні сліпо сповідувати те, що творилося в країні від імені партії. А все ж було містично згіперболізовано в образі кривавого Сталіна.
Ще в ході літературної дискусії 1925 – 1928 р.р. Микола Хвильовий закликав письменників орієнтуватися у творчості на Європу, а не наслідувати гірші зразки російської культури. Ці погляди були одразу по трактовані як сепаратистські, як прагнення відірвати Україну від Росії. Хвильовий чітко ставив питання: бути чи не бути Україні незалежною республікою? Він був вимогливим до себе і до митців, мріяв про відродження української літератури. З цією метою і діяла створена ним літературна організація «ВАПЛІТЕ», а згодом і журнал «Вапліте».
Загострення «класової боротьби» поширювалося на літературні суперечки. Микола Хвильовий, як і багато йому відомих письменників, дуже легко міг дістати тавро контрреволюціонера. Це насторожувало. Творити вільно, розкуто, насолоджуватися життям, природою, полюванням стало неможливим. Письменник явно бачив, що його епоха вже починала хворіти. Бачив, та говорити про це було важко, бо не було дозволено.
Жорстокість і байдужість оселяються в душах людей, бо революція переорала не лише суспільство, але й людські душі. Понівечила їх. Про це з болем йдеться і в повісті «Санаторійна зона». Соціалістичні засади, омріяні ідеалами світлого майбутнього, деформуються. Становище безвихідне. Арешти… Розстріли… Ув’язнення… Заарештовують найближчого друга письменника – Михайла Ялового. Микола Хвильовий приголомшений. В Україні поширюється голод. Письменник шукає пояснень, виходу. Але не знаходить. Саме тоді він остаточно вирішує покінчити життя самогубством і цим застерегти, приголомшити своїх друзів і недругів, згуртувати сили, протистояти небезпеці, Він пише останні листи близьким і рідним. Серед них – своїй доньці, найзворушливіший з усіх:
«Золотий мій Любисток, пробач мене, моя голубонько сизокрила, за все… Прощай, мій золотий Любисток.
Твій батько. Микола Хвильовий. 13/V. 1933 р. Харків»
Вранці цього ж дня він збирає у себе на квартирі найближчих друзів, грає на гітарі, декламує Пушкіна. А через деякий час прямує до своєї робочої кімнати… Лунає постріл…
В цій людині до останнього його подиху жив, бунтував , сумнівався, боровся і утверджувався великий талант, Цей талант тягнувся до зір.
Пам’ятаймо про це.
Немає коментарів:
Дописати коментар