Лист у вічність

Невідомий юначе! Мій Великий Українцю!

Ти наснився мені у ніч на Святого Валентина. Пишу цього листа і сподіваюсь: тобі ще ніколи так не писала дівчина. Мабуть, з дівчатами ти зустрічався по-школярськи. Але ж мріяв зустріти дівчину казкової краси, щедрої душі, залюблену у світ, закохану у зоряне небо, у сонячні весняні ранки, дівчину гарну, як світанкові роси, як весняне сонечко (воно ж, як кажуть люди, хоч малесеньке, а все ж теплесеньке). Але ж ти не встиг зустріти її.

Мабуть, у зимові довгі вечори ти мріяв, що станеш на рушничок тільки один раз і на все життя. Що наречена твоя буде вірною тобі дружиною до самої смерті. Що, повертаючись додому, ти у своїй власній хаті відчуватимеш родинне тепло, затишок, бо тебе зустрічатиме дзвінке щебетання твоїх синочків і донечок, щира усмішка твоєї дружини. Але цього вже ніколи у тебе не буде.

Думаю, ти мріяв збудувати найкращу у рідному краї хату, яка була б схожа і на ті, які будують у сучасному тобі світі і щось було б у ній від діда-прадіда (коло хати ставок, великий сад і криниця з розкішним, у народному стилі, цебринням). І цього не буде. Впевнена: тобі хотілось жити у великій незалежній європейській державі, яка користувалась би авторитетом серед народів світу. Ти хотів би мати нагоду вільно їздити по світу наодинці і з родиною, щоб набиратися досвіду і незабутніх вражень. І це не збудеться.

Мій любий юначе! Відважний козаче! А я такому й адресую цього листа. Чому?

Такі, як ти, в далекі роки славного Запоріжжя боронили козацьку честь від поляків і татар, навчали народ цінувати свободу і незалежність України. Ви творили перші українські Конституції, дали перший у Європі зразок демократичної держави – Запорізьку Січ. Саме такі вмирали за свободу під Крутами.

Такі, як ти, вмирали і на Соловках. У сурові 30-ті вас розстрілювали, або до Сибіру далекого забирали.… З часами тоталітаризму прийшли роки фашизму. Ви зазнали страхіть війни, бачили смерть побратимів, рятували від неї світ. Такі, як ти, на палаючих літаках кидалися в гущу ворожих сил, прикривали побратимів від ворожих куль своїм юним тілом, ділилися останнім шматочком хліба і ковтком води, замерзали в окопах і бліндажах..

Ви не пізнали щастя в коханні, бо клята війна накрила все чорною, темною вічністю. Загинув кожний шостий українець і мало не кожен четвертий буковинець із мобілізованих. Серед них був і ти. Люта смерть знайшла тебе на чужій землі. І ти навіть не знаєш, як від ворожої кулі була спалена твоя рідна хата, як твій батько йшов у лави борців УПА, ОУН, які мужньо боролися за самостійну Україну. Не знаєш, як за це була страчена вся твоя родина. Ти не відчув радість Великої Перемоги над ворогом ні в Європі, ні вдома, в Україні. Твоє життя обірвалось навічно, але залишилась пам’ять про тебе і про таких, як ти, ще зовсім юних.

Якби ти повернувся з війни живий, то тепер був би ветераном Другої світової. У нашому селі таких уже мало. Ми запрошуємо їх до шкоди у свята й будні, ходимо до них додому, розповідаємо про наші шкільні будні, а вони нам – про фронтові. Тоді вони також були юними.

Дорогий юначе!

Тепер підростають такі, як я. Скажу і за них. Не знаю за кожного, але, насамперед, - за себе. Я мрію, як і ти, бути щасливою і коханою. І я реально бачу дорогу до щасливого життя. Надіюсь, що все для мене ось-ось здійсниться. Звичайно, спершу я подбаю про успішне закінчення загальноосвітньої школи, про здобуття належної освіти, про сім’ю, власний будинок, роботу. А щодо того, що не буде страхіть війни, що Україна стане міцною європейською державою, членом Євроатлантичного союзу, то у мене немає жодних сумнівів. Так-так. Наша Україна тепер незалежна і все робиться для того, щоб вона стала найбагатшою не тільки у Європі, але й у світі.

На прощання скажу: як боляче відчувати, що мій лист кане у вічність. А так хочеться вірити, що його прочитають насамперед такі, як ти, всі, кому не байдужі героїчні українці, які віддали своє життя за славний наш український народ, за нас.

Ми, нинішнє покоління юних українців, низько схиляємо голови перед вашими подвигами. Ми пронесемо пам’ять про вас у наших серцях через усе життя. Будемо щиро любити рідну землю, свободу і свій народ.

Незнайомка, дівчина Тетяна.

Мої роздуми над романом «Вершники» Ю. Яновського

…і думав я не тільки те, що писав у книжках

Ю. Яновський

Творча спадщина письменника Ю. Яновського – романи, новели, вірші, публіцистичні статті, кіносценарії…І далеко не все: письменник жив у жорстокі роки сталінщини і міг поплатитися своїм життям за свій талант говорити правду.

У романі «Вершники» все начебто бездоганно з погляду методу соціалістичного реалізму. Є червоний командир Іван Половець, який перемагає всіх у битвах за революцію (новела «Подвійне коло»), є хвала союзові серпа і молота (новела «Адаменко»),і ленінські слова є (вони взяті за епіграф до новели «Шлях армій»).

Але талант письменника не мовчить там, де має місце трагедія людської душі. А вона є у першій новелі «Подвійне коло». Адже роман «Вершники» - це перш за все твір про братовбивчу війну в Україні у 1919 році.

На мій погляд, новели «Подвійне коло», «Дитинство», «Шаланда в морі», «Лист у вічність» - найбільш яскраві. Мене найбільше хвилює родина Половців, п’ятеро братів, які воюють під різними прапорами і тому вбивають один одного. Хвилює мене і відданий своїй родині , а також артілі, батько Мусій Половець, і мати Половчиха, яка плаче-тужить і за своїм чоловіком («Шаланда в морі»), і за синочками.

Моторошно згадую, як командир денікінської армії Андрій Половець проклинає брата Оверка, який командує купою кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри, як Оверко вбиває брата Андрія, а махновець Панас – Оверка. Юрій Яновський пише: «Оверко … не бачив своєї смерті, вона вилетіла з Панасового маузера, вибила Оверкові мозок на колесо». Брати гірко проклинають один одного. Андрій кричить Оверкові: «Петлюрівське стерво, мать Росію продаєш галичанам! Ми їх у Карпатах били до смерті, ми не хочемо австрійського ярма». А коли червоні розігнали махновців, Панас заплакав од безсилої люті і здався, обізвавши Івана «наймитом Леніна й комуни». Іван нехтує словами батька: «Тому роду нема переводу, хто милує згоду». Іван Половець каже: «Рід розпадається, а клас стоїть, увесь світ за нас, і Карл Маркс».

Бій під Компаніївкою – модель усієї громадянської війни, де схрещуються шаблі п’яти братів-половців. Сила родових інтересів зіткнулась з силою інтересів класових. У новели зображено подвійне коло битв: смертельні бої шаблями і маузерами і словесні баталії братів-ворогів. Брати загинули і духовною смертю. Їх ніхто не воскресить. Гине рід рибалки з приморського селища – рід Мусія Половця.

Не меш хвилюючою у романі є новела «Шаланда в морі». Особливо запам’ятовуються місця, де описано, як на березі моря чекає свого чоловіка стара Половчиха. Не вірить вона, що її чоловік загинув. Вона плаче-голосить на березі моря, як Ярославна з давньоруської поеми «Слово про Ігорів похід». Половчиха звертається до вітру, щоб він розігнав негоду й тумани і врятував її чоловіка, і кличе вона його ласкаво: «Мусієчку».Думаю, що якби вона з’явилася в бою під Компаніївкою, то плакала б над кожним із своїх синів. Вона оплакувала би загибель свого роду

Трагедія громадянської війни в Україні зображена і в новелі «Лист у вічність». Юний листоноша знав, де закопана зброя і коли має бути повстання більшовиків проти гетьмана і німців. Але він не може зрадити революції. Тому вирішив мовчати. Листоношу жорстоко катували і вбили. Лист пішов у вічність. Символічний безіменний листоноша не схиляє голову перед смертю.

Звичайно, молода українська держава не могла втриматися перед повсталою масою, якою керував Ленін. І союзники німці були чужі українському народові.

Ю. Яновський закарбував трагічну правду життя українців у період повстання 1917 року і громадянської війни.

Я не можу читати без болю і сорому ці ганебні сторінки нашої історії.

Філософічність роману «Маруся Чурай» Ліни Костенко

Ліна Костенко - одна з найталановитіших поетес сучасності. Вона із когорти «шістдесятників». Лауреат Шевченківської премії (роман «Маруся Чурай», збірка «Неповторність»).

Свій історичний роман у віршах «Маруся Чурай» письменниця створила, коли в українській літературі була домінуючою естетична система соціалістичного реалізму і силоміць нав'язувалися літературі його критерії. Ліну Костенко літературознавці справедливо називають «спартанкою Києва». Вона - толерантна, цілеспрямована. Подиву гідне, у романі «Маруся Чурай» (1979 р.) автор зберегла власне мистецьку сутність художнього твору. Крізь призму трагічної історії нещасливого кохання Ліна Костенко відтворила дух життя української нації. Сила роману у його філософічності. На мою думку, ця сила насамперед розкривається в роздумах автора про добро і зло, духовне й матеріальне, мрії та дійсність, вірність та зраду.

На сторінках роману автор утверджує добро насамперед в образах Марусі Чурай, матері Чураїхи, Марусиного батька Гордія Чурая та Івана Іскри. Так, Маруся Чурай творить людям добро - складає для них пісні. Вона любить рідну матір, Гриця навіть не думала отруїти, а хотіла сама померти, щоб не заважати йому йти проти волі матері і одружитися з Галею Вишняківною.

Добра і вірна своїй сім'ї мати Чураїха. До речі, у романі Ліни Костенко навіть не дається її ім'я, як і в романі «Вершники» Ю. Яновського: адже мати - це завжди мати, це і символ України в класичній літературі. Чураїха понад усе любить свою доньку Марусю, хоче зберегти їй життя, бо вірить у її чесність, невинність. Вона щиро просить суддів « не кидати у її доньку словами, як багном».

Народжений творити людям добро Гордій Чурай. Він, не роздумуючи, йде на битву проти польської шляхти, чесно служить справі Богдана Хмельницького, який прагне волі для свого народу. Гордій Чурай віддав своє життя за визволення рідної землі від польської шляхти. Він з тих, «що умирали перші», - каже до матері Маруся.

Символом добра і справедливості виступає у романі образ Івана Іскри, сина гетьмана Якова Остряниці. Іван Іскра переконливо звертається до народу:

«Ця дівчина не просто так, Маруся. Це голос наш. Це - пісня. Це душа». Маруся Чурай, вся родина Чураїв та Іван Іскра - це позиція. Національна. Горда

Окрім них, Ліна Костенко зуміла показати доброго й справедливого полковника Мартина Пушкаря, війта Полтави Семена Горбаня та інших членів суду. Війт, наприклад, нагадує полтавцям, що Григорій Бобренко чотири роки був у походах на Пиляві і Жовтих Водах, під Корсунем і Збаражем. Хлопець воював у Полтавському полку. А коли влітку повернувсь додому, то йому захотілося женитись. Він, за порадою матері, обрав собі рівню, багату дівчину Галю Вишняківну. Семен Горбань обмовився при цьому: «Хай стане совість на сторожі права!» Така трагічна ситуація має стати повчальною.

У романі «Маруся Чурай» добру приставляється зло у вчинках Грицька Бобренка, бо він «сидить на двох стільцях» - любить одночасно двох дівчат. Навіть Маруся , мабуть з самого дитинства, помітила, що «Гриць Бобренко з тих, що хочуть жить».

Старий Вишняк здобував славу «на дурняк». Про це в романі написано: «Йому добро само іде у двір. I сад рясний, і нива хлібодарна...» I загинув він безславно: утопився під лід з конем і возом в річці. Прикро, що тільки про багатство мріє і родина Бобренків.

Отже, у романі на тлі конкретної історичної дійсності подано вірогідні образні портрети Марусі Чурай, Грицька Бобренка, Івана Іскри, суддів, родин Чураїв, Бобренків, Вишняків, полтавців, мандрівного дяка. У творі протиставляються добро і зло. духовне і матеріальне. На їх основі зображені мрії та дійсність, вірність та зрада. Голос Ліни Костенко звучить впевнено і майстерно про вічний конфлікт добра і зла, вірності і зради, свободи і неволі, мрії та дійсності, духовного й матеріального, гармонії й дизгармонії, життя і смерті.