Мої роздуми над поезією Т. Г. Шевченка «Не завидуй багатому…»

«Не завидуй багатому…» - так навчають мене тато і мама. А нещодавно я прочитала поезію Т. Шевченка під такою ж назвою. Цей вислів, на мою думку, - духовна мудрість нашого народу і, впевнена , житиме вічно. Великий Кобзар обґрунтовує це твердження тим, що багатий любов і приязнь наймає за гроші.

То як житиму я у дорослому середовищі? У нашій державі чимало багатих. Думаю, що тепер ХХІ століття, а не ХІХ, коли Т. Г. Шевченко писав ліричну поезію «Не завидуй багатому..». У мій вік моя вільна Україна йде до Європи. І не все купується за гроші.

У поезії далі читаю: «Не завидуй могучому, Бо той заставляє». Погоджуюсь з цією думкою Сильна, авторитетна людина одночасно і могуча. І неможливо її не слухати. Такими є мої батьки, керівники багатьох установ села, району, області, держави.

І, нарешті, не повністю погоджуюсь з поетом, коли він стверджує: «Не завидуй і славному, Славний добре знає, Що не його люди люблять, А ту тяжку славу». Маю сумнів, що це не завжди так. Я, наприклад, не за «тяжку славу» люблю своїх земляків: Івана Миколайчика, Назарія Яремчука, Ольгу Кобилянську, Марію Матіос, Софію Ротару, Ані Лорак… Люблю їх щиро за те, що вони талановиті, неповторні. Їх люблять всі. Але погоджуюсь з думкою автора, що «слава тяжкими сльозами» може приходити до людини. Слава, кажуть люди, легко не приходить.

Отже, я зробила спробу зрозуміти ідейний зміст дванадцяти рядків поезії із двадцяти. І назвала би цю частину монологом ліричного героя на тему «Духовні цінності». У заключній частині поезії автор стверджує можливість людського щастя, чистого кохання для молодих: «А молоді як зійдуться, То любо та тихо, Як у раї…»

Але життя перемінне. Всього зазнаєш: і добра, і лиха.

У завершальному катрені автор підсумовує сказане:

Не завидуй же нікому,

Дивись кругом себе:

Нема раю на всій землі,

Та нема й на небі.

Читала, що 19-ий і 20-ий рядки в середині ХІХ століття звучали так: «Нема раю на всім світі, - Хіба що на небі?». Знаю: в СРСР Шевченко вважався атеїстом.

Поезія «Не завидуй багатому…» має автобіографічний характер: 4 жовтня 1845 р. Т. Шевченко перебував у Миргороді, жив у селянина Коробки.(Того ж дня була написана і поезія «Не женися на багатій»). Поет посватався до Феодосії Кошиць. Батьки перешкодили шлюбові, бо колись Тарас наймитував у кирилівського священика Григорія Кошиця, батька Феодосії. Тарас – не рівня Феодосії. Думаю, з цієї причини й була написана поезія на тему людського щастя та шляхів його досягнення. Тому автор засуджує гонитву за уявними цінностями, яким протиставлено цінності справжні - любов. Така схема людського щастя відома ще з античної літератури та Біблії. Невиправдані зусилля , зосереджені на досягненні матеріальних достатків та почестей, ми знаходимо у творі Г. Сковороди «Сад божественних пісень»

Поезія зачаровує мене протиставленням цінностей уявних і справжніх, схемою людського щастя за Біблією, філософськими. роздумами, як у Сковороди, оригінальністю мови. Поет заставляє вдумуватись в авторські епітети «тяжка слава», «тяжкі сльози», метонімічні вислови «любо та тихо», перифраз - «рай», доречно і щиро підсумовує свій ліричний монолог настановою: «Дивись кругом себе».

Характер людини творить її долю

Ти знаєш, що ти – людина?

В. Симоненко

Вчені давно вивчають активність психічної діяльності й поведінки людини. Академік І. Павлов ще в минулому столітті обґрунтував біологічний фундамент особистості, заснований на властивостях нервової системи. Було виділено типи нервової системи: рухливий, інертний, неврівноважений і слабкий. І ще є наука «генетика». Вона стверджує, що людина народжується з певними задатками рис характеру. Я не збагну: йдеться до того, що доля людини вже передбачена генетично?

Згадую Біблію: людину створив Бог і дав їй напуття, що треба бути Людиною. Для цього маємо 10 Божих Заповідей. Вони дають нам можливості формувати цінності особистості: переконання, погляди, зацікавлення, здібності. Тобто, формувати характер. А характер і є фундаментом долі. Я в цьому переконана.

Досліджуючи якості особистості, які лежать в основі характеру людини, вчені виділяють більше двох десятків позитивних рис і майже стільки ж – негативних.

Скажімо, найголовнішими позитивними якостями особистості, рисами характеру, на мій погляд, є: доброта, працьовитість, вірність, благородство, бережливість, мужність, наполегливість, винахідливість, гуманність, гострота розуму… Думаю, що негативними, в першу чергу, є риси характеру: байдужість, безликість, бездуховність, егоїзм, користолюбство, лицемірство, жорстокість, переродженість…

Очевидно, кожна людина в різних життєвих ситуаціях здатна проявляти різні риси характеру. Всі наші поступки складають наш характер і, водночас, творять нашу долю. Наша доля залежить і від нас самих. Треба все життя пам’ятати народну мудрість: «Як постелиш, так і виспишся», «Неправдою світ пройдеш, та назад не вернешся».

Прийнято стверджувати, що людина є господарем своєї долі. Але при цьому кожен з нас не повинен забувати, що він є людиною. Згадую поезію Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти – людина?»

Головним у людині є індивідуальність, особистісне начало. Це я зрозуміла з названої поезії В. Симоненка. Спочатку ця думка може видатися не новою. Але вона дуже актуальна у наш час. Адже зараз риси індивідуальності часто стираються. На людину великий вплив має Глобалізація. Люди прагнуть уніфікації одягу, в електронному спілкуванні за допомогою Інтернету стираються майже всі вікові, соціальні відмінності між людьми. Та не треба намагатися самотужки змінити світ. Треба почати з себе, з визначення індивідуальності у собі. Люди, які мають власний стиль в одежі, власне неповторну манеру говорити і є незалежними й оригінальними в думках та поглядах на життя, привертають до себе увагу, з ними приємно, цікаво говорити. Вони потрібні близьким і далеким. Вони затребувані у суспільстві на користь для народу. А це, вважай, у тебе склалася доля бути корисним і потрібним. У моєму розумінні – це щастя.

А як же бути з тими, які забувають, що вони люди і живуть тільки заради власного інтересу? Хочеться звернутися до них словами Т. Шевченка:

Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Отже, людина покликана бути на Землі Людиною. Вона народжується доброю. І тому не може забувати, що потрібна людям. Вона повинна формувати у своєму характері ті риси, які принесуть їй самій щастя і достаток і оточуючим. Сама з собою людина жити не може. Наодинці важко чогось досягти. І треба вміти контролювати навіть свої думки.

Я у повсякденному житті рівняюся на своїх тата і маму. Вони доброзичливі, працьовиті, бережливі, гуманні, мудрі, розумні. Мудра людина конфліктів уміє уникати, а розумна – їх залагодити. І ще одне: мої батьки уміють керувати своїми емоціями. Тому, на мій погляд, їх поважають всі люди у нашому селі. І ми, діти, любимо їх. Мріємо бути такими, як вони. То чи це не найголовніше у долі людини?!

Великдень на Сторожинеччині

На Сторожинеччині прийнято називати свято Воскресіння Господнє словом «Великдень», а не «Пасха» чи «Паска». Паска – це святковий великодній калач з творогом всередині. У багатьох сім’ях це свято традиційно збереглося до наших часів.

До Великодня починають готуватися ранньою весною. Спочатку чистять від сухих гілок сади, виноградники. Підмітають територію біля хати, згрібають все сміття на городі, у дворі. Навіть діти мають брати участь у цій роботі, бо свято очищає не тільки все від бруду, а навіть нашу душу і тіло. Люди кажуть, що всі неочищені місця навкруги хати і в самій хаті плачуть на Великдень, якщо десь залишилося сміття. Тому діти і господиня віниками обмітають пил не тільки в хаті, а й на горищі, в стайні, стодолі, коморі… Приміщення, де живуть, білять вапном. Якщо ж десь, в якомусь навіть кутку ти залишиш бруд, то куток весь Великдень, все свято, плакатиме із-за тебе. А хто добре обмітав кутки, робив чистоту, тому буде радісно на душі, особливо у святкові дні.

Все сміття спалюють у Великодній четвер. Це обряд – «палити діда». Вогонь має бути високий-високий. Якщо до Великодньої суботи знову назбиралося сміття, то його палять в суботу перед Великоднем. Це називається «палити бабу». Через вогонь найбільш сміливі перескакували і раділи, що завтра - Великдень, що всі: дід, баба, тато, мама, діти – «дочекали» (дочекалися, діждалися) цього Дня.

У Великодній піст треба «законюватися» (причащатися). Це робиться в ті дні, коли у церкві правлять службу Божу. Спочатку йдуть до панотця на сповідь. Присідають на коліна і розповідають про свої провини перед батьками і самим Богом за рік. В цей день постяться. До церкви йдуть не ївши. Вдруге йдемо до церкви на причащання – завершення ритуалу очищення гріхів.

Перед закіном (причащанням) просять прощення у рідних і близьких, навіть сусідів. Це проходить так:

- Прости мене, тату. Перший раз.

- Нехай Бог простить, - відповідає тато.

- Прости мене, тату. Другий раз.

- Нехай Бог простить, - відповідає знову тато.

І так три рази проситься прощення у кожного, хто тобі з близьких чи рідних зустрічається на дорозі. За тиждень чи два шукають на лугах чи в полі вербу, що почала розпускатися. Зривають прутики, дома їх кладуть пучечками у вази з водою. Прутики тепер називаються «бечка». Готуються йти до церкви на Вербну неділю. За тиждень до Великодня пучечки верби (бечки) освячують і – легенько по плечах близьких і знайомих, примовляючи:

Бечка б’є. Я не б’ю.

За тиждень – Великдень.

Такий ритуал означає – бажати радості й здоров’я. Особливого значення набуває на Великдень писанка. Писанки на Сторожинеччині мають назву і призначення: для бідних, для церкви, для Великоднього стола, для умивання у понеділок і вівторок. Писанки здебільшого тут мають рослинні, квіткові візерунки. Обов’язкові візерунки: Христос воскрес, сорок Святих. Галунка – не писане яйце, а пофарбоване лишень, але у червоний колір. Галунку кладуть у чисту воду і вмиваються нею, в першу чергу дівчата, щоб бути такими ж красивими, як галуночка.

У день Великодня у церкві святять паски. Кошик має бути гарний: там все має своє місце. На дні – печиво, потім паска, спечений з тіста хрестик, писанки, зелені часник, цибуля і хрін, гарна свічка. Накривають кошик, по дорозі йдучи, вишитим рушником. З церкви приходять і сідають за стіл розговітися. Першими сідають діти, тато, дідусь з бабусею, а потім і мама. Всі їдять свяченого. Христосуються писанками. Чия писанка не розбивається, той буде здоровий. З-за стола не можна вставати, доки всі не поїдять, бо не буде вестися господарство: дощ намоче - і згниє сіно. Не можна в цей день спати: не буде сидіти квочка, не виведуться курчата. Радіють всі: Христос воскрес!