Морально-етичні вартості людини

Морально-етичними вартостями називають фундаментальні світоглядні поняття, ідеї та норми, якими живе людське суспільство і якими регулюються прагнення та стосунки всіх людей на землі, життя окремих народів, громадян, сім’ї, окремої людини.

Мораль людини формується на визнанні певної системи вартостей, які втілюють в собі загальні орієнтації суспільства.

Морально-етичні вартості людини розглядаються в таких аспектах.

По-перше. В ідеальному вираженні. Це – система ідеалів абсолютних, чистих, безкомпромісних, до яких людина йде все життя за покликом віри в їхню божественну сутність і життєву доцільність.

По-друге, У вигляді певних правил і формул – в конкретному словесному формулюванні. Таку систему вартостей часто називають кодексом вартостей – кодексом моралі.

По-третє. Маються на увазі властивості людської душі – набуті якості, які реалізуються через поведінку людини. Саме ці якості впливають на прагнення і вчинки окремої людини.

Висвітлення всіх трьох вимірів вартостей в релігійному вихованні ми знаходимо

В Катехізисі, що є кодексом моралі. В Катехізис входять такі розділи: «Віра і заповіді», «Чесноти і дари Святого Духа», «Гріхи». Комуністична система виховання мала в своїй основі виховання набір ідей і формул під назвою «Моральний кодекс будівника комунізму».

Кодекс вартостей, на мою думку» потрібен і нашій молодій державі, Мається на увазі національна система виховання.

В наш час робиться спроба орієнтуватися на національні поняття абсолюту Добра. Існують закріплені в традиції та законодавстві ідеали і цінності громадянські, сімейні. В кожного українця є й ідеали особисті.

Грунтуючись на морально-етичній самореалізації людини, можна виділити такі групи вартостей.

1. Абсолютні вічні вартості. Вони мають універсальне значення, загальнолюдський характер: доброта, чесність, любов, справедливість, гідність, мудрість, свобода, правда тощо.

2. Національні вартості. Вони є значущими для одного народу і не завжди зрозумілі для інших. Вчені стверджують, що почуття націоналізму зрозуміле і близьке лише поневоленим народам. Такими вартостями є: патріотизм, почуття національної гідності, державотворчі прагнення, історична пам’ять, прагнення до національної єдності тощо.

3. Громадянські вартості. Грунтуються на визнанні рівності всіх людей. Вони знаходять своє втілення в демократичних суспільствах та в житті громад, які визнають принципи демократії. Маються на увазі права і свободи людини, обов’язки перед іншими людьми, ідеї соціальної гармонії, повагу до законів. В противагу їм існують ідеї расизму, класової, кастової ненависті тощо.

4. Сімейні вартості. Вони втілюють у собі моральні основи існування сім’ї: стосунки поколінь, подружньої вірності, піклування про дітей та інших членів сім’ї та оберігання пам’яті предків тощо.

5. Вартості особистого життя. Вони мають значення передусім для самої людини, визначають риси її характеру, поведінку, стиль приватного життя тощо.

Треба сказати, що у людини є Головний Ідеал. У нас, християн, - це Бог. Це – вищий Авторитет, Абсолют Добра. Головний Ідеал є основою, на якій тримається мораль. Тому з віри в Абсолют Добра, в Бога починається християнське виховання. Ми маємо вкорінити в своє духовне життя вічні істини християнства. Віра в Абсолют Добра поширюється на всю поведінку людини, на всі сфери життя.

Гроші – це найголовніше у житті

1. У мене виникають сумніви, коли я чую, що гроші – це найголовніше у житті. Думаю, що це не так. Спробую заперечити цю думку.

У моїй сім’ї гроші водяться. Тато і мама кажуть, що їх треба заробляти, аби жити по-людськи. Але й заробляти гроші – нелегка справа. Буває в житті важка робота. А працювати треба. Мусить людина мати велике терпіння. Наша родина – терпелива, працьовита. Намагається працювати завжди чесно. Може, тому і має постійний заробіток?

Є ще одна важлива думка у розумних і чесних людей. Гроші приваблюють людину. Їй хочеться все більше і більше мати грошей. То що ж робити? Треба пам’ятати про гідність і честь. Чесні гроші чесній людині завжди будуть милі.

Але все ж гроші не найголовніше у житті. За них не все купиш. Український співак Віктор Павлик каже, що за гроші не купиш тільки час. А я думаю трохи інакше.

За гроші не купиш рідну матір, рідного тата, рідних брата і сестру. Не купиш, до речі, і справжнє кохання. Тіло продається, як прикро, а вірність, може, й продається, але не надовго. Не продаються честь і гідність, справжнє добро – добро душі.

Ми почали говорити про честь і гроші.. То коли людина багата – це нечесно? Чому ж? Якщо гроші зароблені своєю працею і головою, то можна бути багатим і щасливим.

2. Залишилося мало часу – і я піду у самостійне життя. Питання про гроші мене турбуватимуть тоді більше, ніж зараз. А тепер я часто роздумую, чи найголовніші у житті гроші. Важко сказати.

Без грошей, по-моєму, не проживеш. Тим більше, якщо у тебе є сім’я. Хтось з великих бізнесменів сказав, що гроші не треба економити, їх треба просто заробляти. Буду це мати на увазі.

У житті зустрічаються дивні речі навіть тепер, коли у магазинах є великий вибір товарів. Але буває і таке, що чогось шукаєш, а знаходиш зовсім щось інше. То не правда, що тепер можна купити все.

У вирішенні життєвих проблем, крім грошей, відіграють роль навіть такі речі, як час, транспорт, погода, настрій, здоров’я бажання, ну і, звичайно, людський розум.

Ми нещодавно вивчали повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» і переконалися в тому, як страждають близькі люди від того, що не вміють розумно діяти. Тому немає миру і злагоди між ними. Правда, вони жили в інші часи. Але то теж були часи становлення капіталізму після скасування кріпосного права 1861 року. І тепер подібна ситуація в державі. З тією різницею, що ХХІ століття – це час становлення комп’ютерних технологій.

Отже, у мене немає сумніву, що гроші – це дуже важливо у житті, але є речі важливіші за них. Наприклад, людський розум, родина, здоров’я, вірна любов, честь.

3. Так, гроші людині дуже потрібні. А як їх заробляти? Йти галопом, збиваючи на шляху всіх, хто попадеться? Але це суперечить християнській моралі, законам Біблії.

Я твердо знаю, що треба жити за законами Божих Заповідей, і тобі дасть Бог достаток, а головне – спокій душі, повагу від людей і щастя в сім’ї.

Десять Божих Заповідей ми знаємо з дитинства.

Як висновок, скажу, що гроші - важливі у житті. Але як матимеш щастя, вірну сім’ю, добрих друзів, здоров’я, бажання і розум, то і гроші заробиш.

"Таємнця твого обличчя"

Літературна година в 11 класі за інтимною лірикою Д. Павличка

Ведучий. Митців усіх часів приваблювала тема любові і кохання. Сучасного українського поета Дмитра Павличка - також. Він - лауреат Державної премії ім.Т.Шевченка (за збірку "Любов і ненависть"), публіцист, відомий громадський діяч, дипломат. Кілька слів про нього.

1-й учень. Народився поет 27 вересня 1929 року в селі Стопчатові на Івано-Франківщині в сім'ї лісоруба. Учився в польській школі, потім - Коломийській гімназії, Львівському державному університеті, аспірантурі. Працював у журналах "Жовтень" та "Всесвіт", був депутатом Верховної Ради. Почав писати з ранніх літ. Видав багато збірок поезій ("Лю­бов і ненависть", "Моя земля", "Чорна книжка", "Гранослов", "Бистрина", "Вогнище" та ін.). Улюблені віршові форми поета – сонет, притча, рубаї, останні характерні для східної поезії.

2-й учень. Серед молоді особливо популярною є збірка Павличка "Таємниця твого обличчя". До неї ввійшли поезії про кохання.

Ведучий. Цій темі ми й присвячуємо свою літературну годину. Отже, поговоримо про кохання мовою поезії Дмитра Павличка. Кохання, за філософією поета, невіддільне від загальнолюдських цінностей, якими передовсім для українця є хліб, рідна земля, сонце, пісня, батькова стодола, дитя, очі, долоні й вуста коханої жінки.

Декламатор.

Пахне хлібом трава,

Що купала мене з дитяти,

Пахнуть хлібом слова,

Що мене їх навчила мати.

Пахне хлібом терпка

Пісня батькової стодоли,

Пахне хлібом рука,

Що водила мене до школи.

Пахнуть хлібом гаї,

Де кохалися ми до згуби,

Пахнуть хлібом твої

Груди, очі, долоні, губи.

Пахне хлібом маля,

Що любов його народила,

Пахне хлібом земля,

Що дала мені сонце й крила.

Ведучий. Різні поети по-своєму розуміють і змальовують любов. Дмитро Павличко каже:

Моя любове, ти – як Бог:

Я вже не вірю, що ти є.

У безлічі земних тривог

Згубилося ім'я твоє.

Та я належу ще тобі,

Хоч сам від себе не таю,

Хоч не в молитві, а в клятьбі

Я силу згадую твою.

Жорстоко в правоті своїй

Невірство не суди моє.

З'явись, благослови, зігрій,

Якщо ти є, якщо ти є!

1-й учень. Любов живе в душі й тоді, коли нам здається, що ми її забули. Ніякі сили не можуть витіснити її з серця. Кохання очищає душу. Закохана людина ніби народжується вдруге, стає кращою, багатшою духовно.

Декламатор.

Так, ти одна, моя любове,

Даєш мені снагу обнови,

Народжуєш мене щодня

інакшим, іншим, ніби з дна

Душі кремнистої моєї

Виборсуєш нові камеї

3 моїм обличчям...

Ведучий. Справжнє кохання приносить велику радість, зачаровує все довкола. Навіть біль кохання стає солодкою мукою.

Декламатор.

Радуйся, дівчино, разом зі мною

Сонцем і ясною голубизною,

Ласкою леготу, листям на кленах,

Білою стежкою в травах зелених.

Радуйся, дівчино, болем кохання,

Смутком цілованих до зомлівання,

Голосом матері в серці твоєму –

Кільчику ясному в тьмі чорнозему.

2-й учень. Юнак закоханий. Усі думки його про кохану. Йому сниться її голос. Не очі, не руки, не тіло, а тільки голос. Раптом золотою хвилею замерехтіла постать дівчини. Чудовий сон!

Декламатор.

Так гарно ти снилась мені:

Не руки, не очі, лиш голос,

Лиш голос, як день у вікні,

Як вітру знадлива голість.

Наче в блакиті зоря,

Ти в слові замерехтіла.

Зринали, як блиск янтаря,

Згини твойого тіла.

Зринали й зникали вмить

Хвилею золотою.

I серце хотів я вмить

Тим світлом і чистотою.

Ведучий. Чекання закоханого щемливе і хвилююче. Дорога, якою має прийти кохана, – найдовша. Таємниця обличчя жінки – найглибша з усіх таємниць.

Декламатор.

Найдовша з усіх доріг –

Дорога твого приходу. 

Найбільша з усіх таємниць –

Таємниця твого обличчя.

Ми прощаємося на день,

Ніби розходимось на віки.

I твій слід на моєму серці

Поглиблюють кожні очі.

Ведучий. Мить побачення з коханою - найкраща, найщасливіша. Тоді сяє сонце і на небі, і в душі. Руки коханої нагадують руки матері.

Декламатор.

Коли до тебе прилечу,

Засяє в сонці все навкруг,

Як після теплого дощу

В росі важкій зелений луг.

Ти руку покладеш мені

На очі, сповнені провин, –

I риси матері ясні

Побачу я крізь пальців плин.

Ведучий. Закоханий юнак відчуває в собі величезну силу. Він, як чарівник, може зробити дівчину щасливою, відвернути печаль.

Декламатор.

Що я для тебе маю?

Серце! Руки! Уста!

Так, моя сумноока,

Так, моя золота.

Я тебе обгорну руками,

Поцілунками обів'ю,

А в серці, на самім денці,

Сховаю печаль твою.

Ведучий. Хлопець так кохає дівчину, що в його сльозі застигає сонце її очей.

Декламатор.

В моїх повіках напівсонних

Застигло сонце молоде.

Як бджолами покритий сонях,

Воно так міниться й гуде.

Між сновидінням і явою

В моїй сльозі стоїш і ти,

I над твоєю головою

Палають соняшні світи.

1-й учень. Павличко порівнює кохану із Землею, Всесвітом, Богом. А поезія про любов, "як листя", "як пломінь", "як море", "як роси"... Вірш "Ти пахнеш, як листя весняне..." складається з чотирьох строф, кожна з яких починається рефреном "Ти пах­неш...", а далі йде порівняння.

Декламатор.

Ти пахнеш, як листя весняне,

Як дитинство моє полотняне,

Як тепла малинова стежка,

Як мамина срібна сережка.

Ти пахнеш, як пломінь живиці,

Як біленький дзвінок медуниці,

Як вулик, де сховане сонце,

Як маминих мрій волоконце.

Ти пахнеш, як виспане море,

Як жіноче невидиме горе,

Як пилок на пшеничній ниві,

Як мамині руки сяйливі.

Ти пахнеш, як роси на житі,

Як столи, рушниками накриті,

Як співаюча стружка ялова,

Як мамина лагідна мова.

2-й учень. Кохання за силою подібне до смерті. Павличко каже:

Щось у мені тремтить,

Як зимове повітря.

Несхопне, наче мить,

Студене, наче вістря.

То я тобою" вщерть

Наповнив душу, мила.

Ти ж думала про смерть,

Коли мене любила.

Ведучий. Поет не уявляє себе без кохання. Коли воно згасне, то скінчиться й життя.

Декламатор.

Я буду на світі,

Допоки незнане світло

В обличчі твоєму світить.

Я житиму доти,

Допоки горіти буде

Долоні твоєї дотик.

Ведучий. Павличко - син лісоруба. Тому в його поезії поряд з коханням буяє рідна йому стихія. Ліричний герой чекає кохану на поляні. Там - море суниць. Гудуть бджоли, сп'янілі від тепла. Нарешті приходить дівчина. У хлопця завмирає серце.

Декламатор.

Горить суницями поляна,

Як запаска. Гуде бджола

I так літає, наче п'яна

Від запахучості й тепла.

Сховавшись у гілля зелене,

Чекаю на своє дівча.

Воно вже йде, вже серце з мене

Виймає, як гніздо з куща.

1-й учень. Любов нерозривна з природою, бо людина - її дитя. Природа підсилює почуття, збагачує душу.

Декламатор.

Ми вийдем з тобою на листя опале,

Де сяє повітря, як сиві опали,

Ми станем з тобою, як олень і ланя,

Вслухатися в лісу бентежне волання.

Очиститься подих і голос від диму,

Я пісню з тобою високо нестиму,

Трава там заграє, і вітер затрубить,

I постріл мисливця нас раптом розбудить.

Ведучий. Є в Павличка поезії, які вражають не лише змістом, а й пісенністю. Одна з таких "Я стужився, мила, за тобою". Бона має другу назву – "Явір і яворина". Цей вірш – своєрідна містерія. У ній – вічний потяг людини до гармонії у світі, прагнення взаємної любові. Критик Володимир Держа­вин говорить, що ця проблема є трагічною. Згадаймо зміст поезії. 3 туги хлопець став явором. Самітній явір, один серед буків, мріє зустріти свою коха­ну яворину. Він ще не знає, що прийдуть люди, зітнуть його, а потім зроблять скрипку із його журби. Люди гратимуть на скрипці – явір житиме в мелодіях, бо любов не вмирає. У вірші яскраві художньо-зображувальні засоби (уособлення: згорає від сльози роса, яворові сниться яворина, грае листя, явір співає; епітети: сніг колючий, кохання молоде, печальні груди; порівняння: печаль, як небеса; сніг, ніби трина). Вірш написано п'ятистопним хореєм. Музику до нього створив композитор Олександр Білаш. Послухайте цю пісню (у грамзапису чи у виконанні учнівського дуету).

Я стужився, мила, за тобою,

3 туги обернувся мимохіть

В явора, що, палений журбою,

Сам-один між буками стоїть.

Грає листя на веснянім сонці,

А в душі - печаль, як небеса.

Він росте й співає явороньці,

I згорає від сльози роса.

Сніг летить колючий, ніби трина,

Йде зима й бескидами гуде.

Яворові сниться яворина

Та її кохання молоде.

Він не знає, що надійдуть люди,

Зміряють його на поруби,

Розітнуть йому печальні груди,

Скрипку зроблять із його журби.

2-й учень. У Дмитра Павличка своєрідні образи-порівняння: дівчина – дощ, хлопець – явір, лист­ки – свічі. Дівчина приходить з неба, а потім – із землі.

Ти – як дощ. А я – мов явір.

Хочу листям тебе зловить.

Але в кроні, як сни в уяві,

Крапелини твої лиш мить.

Щоб листки мої, наче свічі,

Твоїм світлом засяяли в млі,

Ти повинна приходити двічі:

Спершу – з неба, а потім – з землі.

Ведучий. Павличко - майстер і класичного, і білого, тобто, неримованого вірша.

Декламатор.

Ти оживаєш у мені,

як голос весни

в деревині.

Я не можу тебе забути,

як не може забути

дерево вкритися листям.

Коли ти відлітаєш,

я махаю багряними крилами,

щоб за тобою злетіти,

Але коріння моє міцніше

за мої крила.

Вони відриваються,

летять за тобою

без мене.

Болять мені

рани любові,

рани нездійсненого польоту.

Та з них виростають

нові пагони, нові брості.

I голос весни в моїм серці

гучніше лунає.

(У тексті Дмитра Павличка розділових знаків немає. Ми ж розставили іх для кращого розуміння учнями змісту поезії.)

На завершения літературної години учні висловлюють свої думки про кохання, а потім виконують пісню на слова Д. Павличка "Два кольори". Одна з учениць читає напам'ять вірш румунського поета Григорія Вієру "Сорочка", який за змістом дуже близький до вірша Д. Павличка.


Опубліковано у журналі "Дивослово". - 2002. - 6. -  С. 48 - 49.