Лист у вічність

Невідомий юначе! Мій Великий Українцю!

Ти наснився мені у ніч на Святого Валентина. Пишу цього листа і сподіваюсь: тобі ще ніколи так не писала дівчина. Мабуть, з дівчатами ти зустрічався по-школярськи. Але ж мріяв зустріти дівчину казкової краси, щедрої душі, залюблену у світ, закохану у зоряне небо, у сонячні весняні ранки, дівчину гарну, як світанкові роси, як весняне сонечко (воно ж, як кажуть люди, хоч малесеньке, а все ж теплесеньке). Але ж ти не встиг зустріти її.

Мабуть, у зимові довгі вечори ти мріяв, що станеш на рушничок тільки один раз і на все життя. Що наречена твоя буде вірною тобі дружиною до самої смерті. Що, повертаючись додому, ти у своїй власній хаті відчуватимеш родинне тепло, затишок, бо тебе зустрічатиме дзвінке щебетання твоїх синочків і донечок, щира усмішка твоєї дружини. Але цього вже ніколи у тебе не буде.

Думаю, ти мріяв збудувати найкращу у рідному краї хату, яка була б схожа і на ті, які будують у сучасному тобі світі і щось було б у ній від діда-прадіда (коло хати ставок, великий сад і криниця з розкішним, у народному стилі, цебринням). І цього не буде. Впевнена: тобі хотілось жити у великій незалежній європейській державі, яка користувалась би авторитетом серед народів світу. Ти хотів би мати нагоду вільно їздити по світу наодинці і з родиною, щоб набиратися досвіду і незабутніх вражень. І це не збудеться.

Мій любий юначе! Відважний козаче! А я такому й адресую цього листа. Чому?

Такі, як ти, в далекі роки славного Запоріжжя боронили козацьку честь від поляків і татар, навчали народ цінувати свободу і незалежність України. Ви творили перші українські Конституції, дали перший у Європі зразок демократичної держави – Запорізьку Січ. Саме такі вмирали за свободу під Крутами.

Такі, як ти, вмирали і на Соловках. У сурові 30-ті вас розстрілювали, або до Сибіру далекого забирали.… З часами тоталітаризму прийшли роки фашизму. Ви зазнали страхіть війни, бачили смерть побратимів, рятували від неї світ. Такі, як ти, на палаючих літаках кидалися в гущу ворожих сил, прикривали побратимів від ворожих куль своїм юним тілом, ділилися останнім шматочком хліба і ковтком води, замерзали в окопах і бліндажах..

Ви не пізнали щастя в коханні, бо клята війна накрила все чорною, темною вічністю. Загинув кожний шостий українець і мало не кожен четвертий буковинець із мобілізованих. Серед них був і ти. Люта смерть знайшла тебе на чужій землі. І ти навіть не знаєш, як від ворожої кулі була спалена твоя рідна хата, як твій батько йшов у лави борців УПА, ОУН, які мужньо боролися за самостійну Україну. Не знаєш, як за це була страчена вся твоя родина. Ти не відчув радість Великої Перемоги над ворогом ні в Європі, ні вдома, в Україні. Твоє життя обірвалось навічно, але залишилась пам’ять про тебе і про таких, як ти, ще зовсім юних.

Якби ти повернувся з війни живий, то тепер був би ветераном Другої світової. У нашому селі таких уже мало. Ми запрошуємо їх до шкоди у свята й будні, ходимо до них додому, розповідаємо про наші шкільні будні, а вони нам – про фронтові. Тоді вони також були юними.

Дорогий юначе!

Тепер підростають такі, як я. Скажу і за них. Не знаю за кожного, але, насамперед, - за себе. Я мрію, як і ти, бути щасливою і коханою. І я реально бачу дорогу до щасливого життя. Надіюсь, що все для мене ось-ось здійсниться. Звичайно, спершу я подбаю про успішне закінчення загальноосвітньої школи, про здобуття належної освіти, про сім’ю, власний будинок, роботу. А щодо того, що не буде страхіть війни, що Україна стане міцною європейською державою, членом Євроатлантичного союзу, то у мене немає жодних сумнівів. Так-так. Наша Україна тепер незалежна і все робиться для того, щоб вона стала найбагатшою не тільки у Європі, але й у світі.

На прощання скажу: як боляче відчувати, що мій лист кане у вічність. А так хочеться вірити, що його прочитають насамперед такі, як ти, всі, кому не байдужі героїчні українці, які віддали своє життя за славний наш український народ, за нас.

Ми, нинішнє покоління юних українців, низько схиляємо голови перед вашими подвигами. Ми пронесемо пам’ять про вас у наших серцях через усе життя. Будемо щиро любити рідну землю, свободу і свій народ.

Незнайомка, дівчина Тетяна.

Мої роздуми над романом «Вершники» Ю. Яновського

…і думав я не тільки те, що писав у книжках

Ю. Яновський

Творча спадщина письменника Ю. Яновського – романи, новели, вірші, публіцистичні статті, кіносценарії…І далеко не все: письменник жив у жорстокі роки сталінщини і міг поплатитися своїм життям за свій талант говорити правду.

У романі «Вершники» все начебто бездоганно з погляду методу соціалістичного реалізму. Є червоний командир Іван Половець, який перемагає всіх у битвах за революцію (новела «Подвійне коло»), є хвала союзові серпа і молота (новела «Адаменко»),і ленінські слова є (вони взяті за епіграф до новели «Шлях армій»).

Але талант письменника не мовчить там, де має місце трагедія людської душі. А вона є у першій новелі «Подвійне коло». Адже роман «Вершники» - це перш за все твір про братовбивчу війну в Україні у 1919 році.

На мій погляд, новели «Подвійне коло», «Дитинство», «Шаланда в морі», «Лист у вічність» - найбільш яскраві. Мене найбільше хвилює родина Половців, п’ятеро братів, які воюють під різними прапорами і тому вбивають один одного. Хвилює мене і відданий своїй родині , а також артілі, батько Мусій Половець, і мати Половчиха, яка плаче-тужить і за своїм чоловіком («Шаланда в морі»), і за синочками.

Моторошно згадую, як командир денікінської армії Андрій Половець проклинає брата Оверка, який командує купою кінного козацтва головного отамана Симона Петлюри, як Оверко вбиває брата Андрія, а махновець Панас – Оверка. Юрій Яновський пише: «Оверко … не бачив своєї смерті, вона вилетіла з Панасового маузера, вибила Оверкові мозок на колесо». Брати гірко проклинають один одного. Андрій кричить Оверкові: «Петлюрівське стерво, мать Росію продаєш галичанам! Ми їх у Карпатах били до смерті, ми не хочемо австрійського ярма». А коли червоні розігнали махновців, Панас заплакав од безсилої люті і здався, обізвавши Івана «наймитом Леніна й комуни». Іван нехтує словами батька: «Тому роду нема переводу, хто милує згоду». Іван Половець каже: «Рід розпадається, а клас стоїть, увесь світ за нас, і Карл Маркс».

Бій під Компаніївкою – модель усієї громадянської війни, де схрещуються шаблі п’яти братів-половців. Сила родових інтересів зіткнулась з силою інтересів класових. У новели зображено подвійне коло битв: смертельні бої шаблями і маузерами і словесні баталії братів-ворогів. Брати загинули і духовною смертю. Їх ніхто не воскресить. Гине рід рибалки з приморського селища – рід Мусія Половця.

Не меш хвилюючою у романі є новела «Шаланда в морі». Особливо запам’ятовуються місця, де описано, як на березі моря чекає свого чоловіка стара Половчиха. Не вірить вона, що її чоловік загинув. Вона плаче-голосить на березі моря, як Ярославна з давньоруської поеми «Слово про Ігорів похід». Половчиха звертається до вітру, щоб він розігнав негоду й тумани і врятував її чоловіка, і кличе вона його ласкаво: «Мусієчку».Думаю, що якби вона з’явилася в бою під Компаніївкою, то плакала б над кожним із своїх синів. Вона оплакувала би загибель свого роду

Трагедія громадянської війни в Україні зображена і в новелі «Лист у вічність». Юний листоноша знав, де закопана зброя і коли має бути повстання більшовиків проти гетьмана і німців. Але він не може зрадити революції. Тому вирішив мовчати. Листоношу жорстоко катували і вбили. Лист пішов у вічність. Символічний безіменний листоноша не схиляє голову перед смертю.

Звичайно, молода українська держава не могла втриматися перед повсталою масою, якою керував Ленін. І союзники німці були чужі українському народові.

Ю. Яновський закарбував трагічну правду життя українців у період повстання 1917 року і громадянської війни.

Я не можу читати без болю і сорому ці ганебні сторінки нашої історії.

Філософічність роману «Маруся Чурай» Ліни Костенко

Ліна Костенко - одна з найталановитіших поетес сучасності. Вона із когорти «шістдесятників». Лауреат Шевченківської премії (роман «Маруся Чурай», збірка «Неповторність»).

Свій історичний роман у віршах «Маруся Чурай» письменниця створила, коли в українській літературі була домінуючою естетична система соціалістичного реалізму і силоміць нав'язувалися літературі його критерії. Ліну Костенко літературознавці справедливо називають «спартанкою Києва». Вона - толерантна, цілеспрямована. Подиву гідне, у романі «Маруся Чурай» (1979 р.) автор зберегла власне мистецьку сутність художнього твору. Крізь призму трагічної історії нещасливого кохання Ліна Костенко відтворила дух життя української нації. Сила роману у його філософічності. На мою думку, ця сила насамперед розкривається в роздумах автора про добро і зло, духовне й матеріальне, мрії та дійсність, вірність та зраду.

На сторінках роману автор утверджує добро насамперед в образах Марусі Чурай, матері Чураїхи, Марусиного батька Гордія Чурая та Івана Іскри. Так, Маруся Чурай творить людям добро - складає для них пісні. Вона любить рідну матір, Гриця навіть не думала отруїти, а хотіла сама померти, щоб не заважати йому йти проти волі матері і одружитися з Галею Вишняківною.

Добра і вірна своїй сім'ї мати Чураїха. До речі, у романі Ліни Костенко навіть не дається її ім'я, як і в романі «Вершники» Ю. Яновського: адже мати - це завжди мати, це і символ України в класичній літературі. Чураїха понад усе любить свою доньку Марусю, хоче зберегти їй життя, бо вірить у її чесність, невинність. Вона щиро просить суддів « не кидати у її доньку словами, як багном».

Народжений творити людям добро Гордій Чурай. Він, не роздумуючи, йде на битву проти польської шляхти, чесно служить справі Богдана Хмельницького, який прагне волі для свого народу. Гордій Чурай віддав своє життя за визволення рідної землі від польської шляхти. Він з тих, «що умирали перші», - каже до матері Маруся.

Символом добра і справедливості виступає у романі образ Івана Іскри, сина гетьмана Якова Остряниці. Іван Іскра переконливо звертається до народу:

«Ця дівчина не просто так, Маруся. Це голос наш. Це - пісня. Це душа». Маруся Чурай, вся родина Чураїв та Іван Іскра - це позиція. Національна. Горда

Окрім них, Ліна Костенко зуміла показати доброго й справедливого полковника Мартина Пушкаря, війта Полтави Семена Горбаня та інших членів суду. Війт, наприклад, нагадує полтавцям, що Григорій Бобренко чотири роки був у походах на Пиляві і Жовтих Водах, під Корсунем і Збаражем. Хлопець воював у Полтавському полку. А коли влітку повернувсь додому, то йому захотілося женитись. Він, за порадою матері, обрав собі рівню, багату дівчину Галю Вишняківну. Семен Горбань обмовився при цьому: «Хай стане совість на сторожі права!» Така трагічна ситуація має стати повчальною.

У романі «Маруся Чурай» добру приставляється зло у вчинках Грицька Бобренка, бо він «сидить на двох стільцях» - любить одночасно двох дівчат. Навіть Маруся , мабуть з самого дитинства, помітила, що «Гриць Бобренко з тих, що хочуть жить».

Старий Вишняк здобував славу «на дурняк». Про це в романі написано: «Йому добро само іде у двір. I сад рясний, і нива хлібодарна...» I загинув він безславно: утопився під лід з конем і возом в річці. Прикро, що тільки про багатство мріє і родина Бобренків.

Отже, у романі на тлі конкретної історичної дійсності подано вірогідні образні портрети Марусі Чурай, Грицька Бобренка, Івана Іскри, суддів, родин Чураїв, Бобренків, Вишняків, полтавців, мандрівного дяка. У творі протиставляються добро і зло. духовне і матеріальне. На їх основі зображені мрії та дійсність, вірність та зрада. Голос Ліни Костенко звучить впевнено і майстерно про вічний конфлікт добра і зла, вірності і зради, свободи і неволі, мрії та дійсності, духовного й матеріального, гармонії й дизгармонії, життя і смерті.

Мої роздуми над поезією Т. Г. Шевченка «Не завидуй багатому…»

«Не завидуй багатому…» - так навчають мене тато і мама. А нещодавно я прочитала поезію Т. Шевченка під такою ж назвою. Цей вислів, на мою думку, - духовна мудрість нашого народу і, впевнена , житиме вічно. Великий Кобзар обґрунтовує це твердження тим, що багатий любов і приязнь наймає за гроші.

То як житиму я у дорослому середовищі? У нашій державі чимало багатих. Думаю, що тепер ХХІ століття, а не ХІХ, коли Т. Г. Шевченко писав ліричну поезію «Не завидуй багатому..». У мій вік моя вільна Україна йде до Європи. І не все купується за гроші.

У поезії далі читаю: «Не завидуй могучому, Бо той заставляє». Погоджуюсь з цією думкою Сильна, авторитетна людина одночасно і могуча. І неможливо її не слухати. Такими є мої батьки, керівники багатьох установ села, району, області, держави.

І, нарешті, не повністю погоджуюсь з поетом, коли він стверджує: «Не завидуй і славному, Славний добре знає, Що не його люди люблять, А ту тяжку славу». Маю сумнів, що це не завжди так. Я, наприклад, не за «тяжку славу» люблю своїх земляків: Івана Миколайчика, Назарія Яремчука, Ольгу Кобилянську, Марію Матіос, Софію Ротару, Ані Лорак… Люблю їх щиро за те, що вони талановиті, неповторні. Їх люблять всі. Але погоджуюсь з думкою автора, що «слава тяжкими сльозами» може приходити до людини. Слава, кажуть люди, легко не приходить.

Отже, я зробила спробу зрозуміти ідейний зміст дванадцяти рядків поезії із двадцяти. І назвала би цю частину монологом ліричного героя на тему «Духовні цінності». У заключній частині поезії автор стверджує можливість людського щастя, чистого кохання для молодих: «А молоді як зійдуться, То любо та тихо, Як у раї…»

Але життя перемінне. Всього зазнаєш: і добра, і лиха.

У завершальному катрені автор підсумовує сказане:

Не завидуй же нікому,

Дивись кругом себе:

Нема раю на всій землі,

Та нема й на небі.

Читала, що 19-ий і 20-ий рядки в середині ХІХ століття звучали так: «Нема раю на всім світі, - Хіба що на небі?». Знаю: в СРСР Шевченко вважався атеїстом.

Поезія «Не завидуй багатому…» має автобіографічний характер: 4 жовтня 1845 р. Т. Шевченко перебував у Миргороді, жив у селянина Коробки.(Того ж дня була написана і поезія «Не женися на багатій»). Поет посватався до Феодосії Кошиць. Батьки перешкодили шлюбові, бо колись Тарас наймитував у кирилівського священика Григорія Кошиця, батька Феодосії. Тарас – не рівня Феодосії. Думаю, з цієї причини й була написана поезія на тему людського щастя та шляхів його досягнення. Тому автор засуджує гонитву за уявними цінностями, яким протиставлено цінності справжні - любов. Така схема людського щастя відома ще з античної літератури та Біблії. Невиправдані зусилля , зосереджені на досягненні матеріальних достатків та почестей, ми знаходимо у творі Г. Сковороди «Сад божественних пісень»

Поезія зачаровує мене протиставленням цінностей уявних і справжніх, схемою людського щастя за Біблією, філософськими. роздумами, як у Сковороди, оригінальністю мови. Поет заставляє вдумуватись в авторські епітети «тяжка слава», «тяжкі сльози», метонімічні вислови «любо та тихо», перифраз - «рай», доречно і щиро підсумовує свій ліричний монолог настановою: «Дивись кругом себе».

Характер людини творить її долю

Ти знаєш, що ти – людина?

В. Симоненко

Вчені давно вивчають активність психічної діяльності й поведінки людини. Академік І. Павлов ще в минулому столітті обґрунтував біологічний фундамент особистості, заснований на властивостях нервової системи. Було виділено типи нервової системи: рухливий, інертний, неврівноважений і слабкий. І ще є наука «генетика». Вона стверджує, що людина народжується з певними задатками рис характеру. Я не збагну: йдеться до того, що доля людини вже передбачена генетично?

Згадую Біблію: людину створив Бог і дав їй напуття, що треба бути Людиною. Для цього маємо 10 Божих Заповідей. Вони дають нам можливості формувати цінності особистості: переконання, погляди, зацікавлення, здібності. Тобто, формувати характер. А характер і є фундаментом долі. Я в цьому переконана.

Досліджуючи якості особистості, які лежать в основі характеру людини, вчені виділяють більше двох десятків позитивних рис і майже стільки ж – негативних.

Скажімо, найголовнішими позитивними якостями особистості, рисами характеру, на мій погляд, є: доброта, працьовитість, вірність, благородство, бережливість, мужність, наполегливість, винахідливість, гуманність, гострота розуму… Думаю, що негативними, в першу чергу, є риси характеру: байдужість, безликість, бездуховність, егоїзм, користолюбство, лицемірство, жорстокість, переродженість…

Очевидно, кожна людина в різних життєвих ситуаціях здатна проявляти різні риси характеру. Всі наші поступки складають наш характер і, водночас, творять нашу долю. Наша доля залежить і від нас самих. Треба все життя пам’ятати народну мудрість: «Як постелиш, так і виспишся», «Неправдою світ пройдеш, та назад не вернешся».

Прийнято стверджувати, що людина є господарем своєї долі. Але при цьому кожен з нас не повинен забувати, що він є людиною. Згадую поезію Василя Симоненка «Ти знаєш, що ти – людина?»

Головним у людині є індивідуальність, особистісне начало. Це я зрозуміла з названої поезії В. Симоненка. Спочатку ця думка може видатися не новою. Але вона дуже актуальна у наш час. Адже зараз риси індивідуальності часто стираються. На людину великий вплив має Глобалізація. Люди прагнуть уніфікації одягу, в електронному спілкуванні за допомогою Інтернету стираються майже всі вікові, соціальні відмінності між людьми. Та не треба намагатися самотужки змінити світ. Треба почати з себе, з визначення індивідуальності у собі. Люди, які мають власний стиль в одежі, власне неповторну манеру говорити і є незалежними й оригінальними в думках та поглядах на життя, привертають до себе увагу, з ними приємно, цікаво говорити. Вони потрібні близьким і далеким. Вони затребувані у суспільстві на користь для народу. А це, вважай, у тебе склалася доля бути корисним і потрібним. У моєму розумінні – це щастя.

А як же бути з тими, які забувають, що вони люди і живуть тільки заради власного інтересу? Хочеться звернутися до них словами Т. Шевченка:

Схаменіться! будьте люди,

Бо лихо вам буде.

Отже, людина покликана бути на Землі Людиною. Вона народжується доброю. І тому не може забувати, що потрібна людям. Вона повинна формувати у своєму характері ті риси, які принесуть їй самій щастя і достаток і оточуючим. Сама з собою людина жити не може. Наодинці важко чогось досягти. І треба вміти контролювати навіть свої думки.

Я у повсякденному житті рівняюся на своїх тата і маму. Вони доброзичливі, працьовиті, бережливі, гуманні, мудрі, розумні. Мудра людина конфліктів уміє уникати, а розумна – їх залагодити. І ще одне: мої батьки уміють керувати своїми емоціями. Тому, на мій погляд, їх поважають всі люди у нашому селі. І ми, діти, любимо їх. Мріємо бути такими, як вони. То чи це не найголовніше у долі людини?!

Великдень на Сторожинеччині

На Сторожинеччині прийнято називати свято Воскресіння Господнє словом «Великдень», а не «Пасха» чи «Паска». Паска – це святковий великодній калач з творогом всередині. У багатьох сім’ях це свято традиційно збереглося до наших часів.

До Великодня починають готуватися ранньою весною. Спочатку чистять від сухих гілок сади, виноградники. Підмітають територію біля хати, згрібають все сміття на городі, у дворі. Навіть діти мають брати участь у цій роботі, бо свято очищає не тільки все від бруду, а навіть нашу душу і тіло. Люди кажуть, що всі неочищені місця навкруги хати і в самій хаті плачуть на Великдень, якщо десь залишилося сміття. Тому діти і господиня віниками обмітають пил не тільки в хаті, а й на горищі, в стайні, стодолі, коморі… Приміщення, де живуть, білять вапном. Якщо ж десь, в якомусь навіть кутку ти залишиш бруд, то куток весь Великдень, все свято, плакатиме із-за тебе. А хто добре обмітав кутки, робив чистоту, тому буде радісно на душі, особливо у святкові дні.

Все сміття спалюють у Великодній четвер. Це обряд – «палити діда». Вогонь має бути високий-високий. Якщо до Великодньої суботи знову назбиралося сміття, то його палять в суботу перед Великоднем. Це називається «палити бабу». Через вогонь найбільш сміливі перескакували і раділи, що завтра - Великдень, що всі: дід, баба, тато, мама, діти – «дочекали» (дочекалися, діждалися) цього Дня.

У Великодній піст треба «законюватися» (причащатися). Це робиться в ті дні, коли у церкві правлять службу Божу. Спочатку йдуть до панотця на сповідь. Присідають на коліна і розповідають про свої провини перед батьками і самим Богом за рік. В цей день постяться. До церкви йдуть не ївши. Вдруге йдемо до церкви на причащання – завершення ритуалу очищення гріхів.

Перед закіном (причащанням) просять прощення у рідних і близьких, навіть сусідів. Це проходить так:

- Прости мене, тату. Перший раз.

- Нехай Бог простить, - відповідає тато.

- Прости мене, тату. Другий раз.

- Нехай Бог простить, - відповідає знову тато.

І так три рази проситься прощення у кожного, хто тобі з близьких чи рідних зустрічається на дорозі. За тиждень чи два шукають на лугах чи в полі вербу, що почала розпускатися. Зривають прутики, дома їх кладуть пучечками у вази з водою. Прутики тепер називаються «бечка». Готуються йти до церкви на Вербну неділю. За тиждень до Великодня пучечки верби (бечки) освячують і – легенько по плечах близьких і знайомих, примовляючи:

Бечка б’є. Я не б’ю.

За тиждень – Великдень.

Такий ритуал означає – бажати радості й здоров’я. Особливого значення набуває на Великдень писанка. Писанки на Сторожинеччині мають назву і призначення: для бідних, для церкви, для Великоднього стола, для умивання у понеділок і вівторок. Писанки здебільшого тут мають рослинні, квіткові візерунки. Обов’язкові візерунки: Христос воскрес, сорок Святих. Галунка – не писане яйце, а пофарбоване лишень, але у червоний колір. Галунку кладуть у чисту воду і вмиваються нею, в першу чергу дівчата, щоб бути такими ж красивими, як галуночка.

У день Великодня у церкві святять паски. Кошик має бути гарний: там все має своє місце. На дні – печиво, потім паска, спечений з тіста хрестик, писанки, зелені часник, цибуля і хрін, гарна свічка. Накривають кошик, по дорозі йдучи, вишитим рушником. З церкви приходять і сідають за стіл розговітися. Першими сідають діти, тато, дідусь з бабусею, а потім і мама. Всі їдять свяченого. Христосуються писанками. Чия писанка не розбивається, той буде здоровий. З-за стола не можна вставати, доки всі не поїдять, бо не буде вестися господарство: дощ намоче - і згниє сіно. Не можна в цей день спати: не буде сидіти квочка, не виведуться курчата. Радіють всі: Христос воскрес!

Морально-етичні вартості людини

Морально-етичними вартостями називають фундаментальні світоглядні поняття, ідеї та норми, якими живе людське суспільство і якими регулюються прагнення та стосунки всіх людей на землі, життя окремих народів, громадян, сім’ї, окремої людини.

Мораль людини формується на визнанні певної системи вартостей, які втілюють в собі загальні орієнтації суспільства.

Морально-етичні вартості людини розглядаються в таких аспектах.

По-перше. В ідеальному вираженні. Це – система ідеалів абсолютних, чистих, безкомпромісних, до яких людина йде все життя за покликом віри в їхню божественну сутність і життєву доцільність.

По-друге, У вигляді певних правил і формул – в конкретному словесному формулюванні. Таку систему вартостей часто називають кодексом вартостей – кодексом моралі.

По-третє. Маються на увазі властивості людської душі – набуті якості, які реалізуються через поведінку людини. Саме ці якості впливають на прагнення і вчинки окремої людини.

Висвітлення всіх трьох вимірів вартостей в релігійному вихованні ми знаходимо

В Катехізисі, що є кодексом моралі. В Катехізис входять такі розділи: «Віра і заповіді», «Чесноти і дари Святого Духа», «Гріхи». Комуністична система виховання мала в своїй основі виховання набір ідей і формул під назвою «Моральний кодекс будівника комунізму».

Кодекс вартостей, на мою думку» потрібен і нашій молодій державі, Мається на увазі національна система виховання.

В наш час робиться спроба орієнтуватися на національні поняття абсолюту Добра. Існують закріплені в традиції та законодавстві ідеали і цінності громадянські, сімейні. В кожного українця є й ідеали особисті.

Грунтуючись на морально-етичній самореалізації людини, можна виділити такі групи вартостей.

1. Абсолютні вічні вартості. Вони мають універсальне значення, загальнолюдський характер: доброта, чесність, любов, справедливість, гідність, мудрість, свобода, правда тощо.

2. Національні вартості. Вони є значущими для одного народу і не завжди зрозумілі для інших. Вчені стверджують, що почуття націоналізму зрозуміле і близьке лише поневоленим народам. Такими вартостями є: патріотизм, почуття національної гідності, державотворчі прагнення, історична пам’ять, прагнення до національної єдності тощо.

3. Громадянські вартості. Грунтуються на визнанні рівності всіх людей. Вони знаходять своє втілення в демократичних суспільствах та в житті громад, які визнають принципи демократії. Маються на увазі права і свободи людини, обов’язки перед іншими людьми, ідеї соціальної гармонії, повагу до законів. В противагу їм існують ідеї расизму, класової, кастової ненависті тощо.

4. Сімейні вартості. Вони втілюють у собі моральні основи існування сім’ї: стосунки поколінь, подружньої вірності, піклування про дітей та інших членів сім’ї та оберігання пам’яті предків тощо.

5. Вартості особистого життя. Вони мають значення передусім для самої людини, визначають риси її характеру, поведінку, стиль приватного життя тощо.

Треба сказати, що у людини є Головний Ідеал. У нас, християн, - це Бог. Це – вищий Авторитет, Абсолют Добра. Головний Ідеал є основою, на якій тримається мораль. Тому з віри в Абсолют Добра, в Бога починається християнське виховання. Ми маємо вкорінити в своє духовне життя вічні істини християнства. Віра в Абсолют Добра поширюється на всю поведінку людини, на всі сфери життя.

Гроші – це найголовніше у житті

1. У мене виникають сумніви, коли я чую, що гроші – це найголовніше у житті. Думаю, що це не так. Спробую заперечити цю думку.

У моїй сім’ї гроші водяться. Тато і мама кажуть, що їх треба заробляти, аби жити по-людськи. Але й заробляти гроші – нелегка справа. Буває в житті важка робота. А працювати треба. Мусить людина мати велике терпіння. Наша родина – терпелива, працьовита. Намагається працювати завжди чесно. Може, тому і має постійний заробіток?

Є ще одна важлива думка у розумних і чесних людей. Гроші приваблюють людину. Їй хочеться все більше і більше мати грошей. То що ж робити? Треба пам’ятати про гідність і честь. Чесні гроші чесній людині завжди будуть милі.

Але все ж гроші не найголовніше у житті. За них не все купиш. Український співак Віктор Павлик каже, що за гроші не купиш тільки час. А я думаю трохи інакше.

За гроші не купиш рідну матір, рідного тата, рідних брата і сестру. Не купиш, до речі, і справжнє кохання. Тіло продається, як прикро, а вірність, може, й продається, але не надовго. Не продаються честь і гідність, справжнє добро – добро душі.

Ми почали говорити про честь і гроші.. То коли людина багата – це нечесно? Чому ж? Якщо гроші зароблені своєю працею і головою, то можна бути багатим і щасливим.

2. Залишилося мало часу – і я піду у самостійне життя. Питання про гроші мене турбуватимуть тоді більше, ніж зараз. А тепер я часто роздумую, чи найголовніші у житті гроші. Важко сказати.

Без грошей, по-моєму, не проживеш. Тим більше, якщо у тебе є сім’я. Хтось з великих бізнесменів сказав, що гроші не треба економити, їх треба просто заробляти. Буду це мати на увазі.

У житті зустрічаються дивні речі навіть тепер, коли у магазинах є великий вибір товарів. Але буває і таке, що чогось шукаєш, а знаходиш зовсім щось інше. То не правда, що тепер можна купити все.

У вирішенні життєвих проблем, крім грошей, відіграють роль навіть такі речі, як час, транспорт, погода, настрій, здоров’я бажання, ну і, звичайно, людський розум.

Ми нещодавно вивчали повість І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» і переконалися в тому, як страждають близькі люди від того, що не вміють розумно діяти. Тому немає миру і злагоди між ними. Правда, вони жили в інші часи. Але то теж були часи становлення капіталізму після скасування кріпосного права 1861 року. І тепер подібна ситуація в державі. З тією різницею, що ХХІ століття – це час становлення комп’ютерних технологій.

Отже, у мене немає сумніву, що гроші – це дуже важливо у житті, але є речі важливіші за них. Наприклад, людський розум, родина, здоров’я, вірна любов, честь.

3. Так, гроші людині дуже потрібні. А як їх заробляти? Йти галопом, збиваючи на шляху всіх, хто попадеться? Але це суперечить християнській моралі, законам Біблії.

Я твердо знаю, що треба жити за законами Божих Заповідей, і тобі дасть Бог достаток, а головне – спокій душі, повагу від людей і щастя в сім’ї.

Десять Божих Заповідей ми знаємо з дитинства.

Як висновок, скажу, що гроші - важливі у житті. Але як матимеш щастя, вірну сім’ю, добрих друзів, здоров’я, бажання і розум, то і гроші заробиш.